Головна » 2009 » Листопад » 27 » Церква Собору Пресвятої Богородиці
15:06
Церква Собору Пресвятої Богородиці
Пропонуємо ознайомитися з історією церковного життя Прилбич, заглянувши на сторінки книги Дмитра Бубіся "Прилбичі. Крізь призму віків". Відтак ознайомитись із ще однією пам’яткою прилбицької землі – церквою Собору Пресвятої Богородиці. 
Штрихи до історії церкви у Прилбичах
Визначити до цілковитої дійсності рік побудови церкви в с. Прилбичах, здається, неможливо. Одні дані суперечать іншим. За твердженням церковного шематизму (довідника) за 1938-1939 роки церква побудована в 1654 р. Така ж дата була нанесена колись і кимось фарбою над південними дверима церкви.
 
В географічному словнику говориться: «В селі є церква, якої фундатором, за інвентарем парохіяльним був архієрей Шептицький, власник села. Свідчить про це мітра над царсь­кими воротами і герби на філерах вівтару». (Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego I innych krajow slowjanskich, Warszawa, 1888 r.). Який саме архієрей, як бачимо, не вказано, а архієреями було аж чотири Шептицьких у XVIII ст., а саме: Варлаам (1710-1715), Атанасій (1715-1746), Лев (1749-1779) і Атанасій (1750-1779) - єпископ Перемиський. Проте, інвентар парохіяльний (фонд 9, спр. 1, док. 230), в якому записано, що церкву будував Атанасій Шептицький – єпископ Перемиський. А це вже точніше, бо інший Атанасій Шептицький був митрополитом Львівським, Київським і Всієї Русі. Та знову ж розбіжність. Атанасій, єпископ Перемиський за іншими даними купив маєток Прилбицького куща. Але ж роки його діяльності як архієрея – це початок другої половини XVIII ст., а не сімнадцятого, як в шематизмі зазначено побудову церкви. Можливо церква дійсно була збудована в 1654 р., а Атанасієм Шептицьким була перебудована, реконструйована. Фактично в церковній будівлі помітні були конструкції добудови. Навіть нижня балка зрубу дубового (підвалина) з південної сторони має сліди від пожежі. То чи не згоріла вона в 1648 р. разом з частиною села, про що йшла мова раніше, а вже в 1654 р. була відбудована заново, а за часів Атанасія Шеитицького була розбудована. Запис цей зроблений німецькою мовою вже за часів Австрійської імперії і вжито вислів «erbauen».
 
Проте, найстарша згадка про церкву в Прилбичах зроблена в 1494 році, зокрема документ свідчить, що був тоді в Прилбичах священик («піп»), то мусіла бути і церква, але, звичайно, сама будівля – це попередниця побудованої в 1654 р. («Асtу Grodski і Zemski», том XV, стор. 318).
 
Десь у 60-ті роки була прикріплена до стіни церкви охоронна дошка архітектурної пам'ятки Товариством охорони пам’яток історії та культури. На ній зазначалось, що церква збудована у 1741 р. Ця таблиця з невідомих причин була знята КДБ. Проте, така дата побудови церкви не значиться ні в яких документах і роки архієрейства Атанасія Шептицького, єпископа Перемиського не сходяться. Були в селі такі розмови, що ніби охоронна таблиця прикріплена на Прилбицьку церкву помилково. До речі, трапляються неточності у визначенні року зведення церков. За прикладом шукати недовго. В церковному шематизмі записано, що Мужиловицька церква побудована в 1600 році. Та в джерелах до історії України-Русі (том 4) записано, що церква в с. Мужиловичах згоріла в 1648 р. під час визвольного походу військ Б. Хмельницького. Можливо, після пожежі була відновлена, а дата побудови збереглася попередня.
 
Цікаві відомості про церкву записані в шематизмі за 1879 р., а саме: «Фундатором церкви Прилбицької мав бути за інвентарем парохіяльним бл. п. Архієрей Шептицький, котрий був власником села Прилбич, а церква того ж села його молитовницею. Ознакою тієї ймовірності є мітра архієрейська над дверима царськими і герби на філерах стовпів жертовника. Церква Прилбицька носить титул: «Собор Пречистої Богородиці», але в жертовнику є «Покров Пречистої Богородиці», яка своїм омофором покриває руських бояр, убраних в довгий старожитній одяг з літими поясами, рівно ж і боярині з корнетами».
 
Свілина 1982 рокуЦерква Прилбицька з садибою священика і кількома сусідніми селянами, які оточують церковний горб, за переказами, є на місці давнього кладовища, на яке перевозили тіла "померлих бояр руських за кілька миль, як на місце "Сідалища Архієрейського”. Наслідники бл. п. Архієрея Шептицького стали дотримуватись греко-католицького обряду. Останній з них був Петро Шептицький, який за своїм останнім заповітом є похоронений перед 1848 р. в мурованім гробі зараз за головною частиною церкви. Там похоронені кілька осіб його родини. Той останній в руському обряді живий наслідник бл. п. Архієрея Шептицького, залишив останнім заповіт приказ (після легального підтвердження): «Поставити каплицю і відправляти річно 25 Служб Божих. Каплиці досі ще нема! То залишено отцям Пресвят. Консисторії Перемишльської. Служби щорічно відправляються в церкві Прилбицькій. Теперішній наслідник, а син бл. п. Т. Г. Петра Іван Шептицький з усією родиною став в обряді латинськім. Має намір ставити каплицю, але не на кладовищі коло церкви, над гробом батька бл. п. Петра Шептицького і його родини, будова каплиці є навіть розпочата, але на полі, в задумі родинного гробівця, не відомо, чи та каплиця має заступити каплицю по приказу бл. п. Ктитора Петра Шептицького? Ріас testatorum intertiones execulion mandari oportet! Говорить правило кан. церковного права».
 
Церковні шематизми засвідчують, що Петро Шептицький був опікуном Прилбицької церкви до 1844 р., а священиком в той час був Полусинович Андрій. Після 1844 р. аж до 1861 р. опікункою була його жінка – Розалія Шептицька. З 1848 року до 1859 р. священиком був Омелян Паславський. З 1861 до 1872 р. був парохом Йосип Яновський. З 1873 по 1880 рр. парохом був Михайло Носальський. З 1881 по 1905 рр. (це період у 24 роки) обслуговував парохію отець Антін Волос. Лише 2 роки (1906-1907) був Григорій Максимович. Ще з 1908 до 1915 р. очолював парохію o. Струсевич. Саме він спрямовував громаду на москофільський шлях. За його старанням в селі була відкрита в 1913 році читальня товариства Качковського. Вона існувала поруч з читальнею "Просвіта”, що була заснована в Прилбичах у 1912 р., яка стояла на українських позиціях. Правда, тоді ще досить широко використовувався термін "русин” замість "українець”, але це не мало нічого спільного з терміном "руський”. Цей термін саме в більшості висловлювався як "москаль”. В переказах говориться, що Струсевич виїхав із села разом з відступом російської армії в 1915 р., боячись арешту австрійської влади, що поверталася. Йому якось удалося уникнути арешту з початку Першої світової війни, але група селян москвофільського напряму була ув’язнена в концтаборі міста Лінц (Австрія). Велись такі розмови-спогади старшого покоління, які в дитинстві я сам чув, що москвофільська група прилбичан одержувала грошову підтримку від російського царату. На які джерела спиралось це твердження та чи відповідало дійсності – судити важко.
 
За роки Першої світової війни шематизм, очевидно, не випускався, а вже в 1918 році випуск шематизму поновився і в ньому зазначено, що парохом був знову Струсевич.
 
В двадцяті роки парохом був о. Володимир Котис. Про нього і його сім’ю збереглися в людей якнайкращі спогади. Він і вся його сім’я стояли міцно на позиціях українства. Старший син Мирон скуштував ув’язнення в Березі Картузькій, звичайно, за політичними мотивами, а в результаті Другої світової війни знайшов собі пристановисько аж в далекій Австралії. Дочка о. Володимира – Ірина вчителювала в Прилбицькій школі. Вона при одній ситуації, наодинці зі мною, як своїм учнем 2 класу, не побоялась в умовах Польщі говорити про визволення України. В час парохства отця Котиса був добре зорганізований хор. Збереглася пам’ятна світлина цього хору. В центрі сидить о. Котис зі своєю наймолодшою дитиною – дочкою Любою, справа від неї – керівник хору (особистість не встановлено). В центрі серед чоловіків, які стоять, Ф. Озимко з мандоліною в руках. Справа від нього емігрант з Великої України Литвиненко, який в 1939 р., перед приходом більшовиків, змушений був виїхати дальше на захід, щоб не потрапити до рук НКВС. За часів Польщі Лев Шептицький надав йому службу керування роботою ґуральні.
 
В 1930 році о. Котис залишає с. Прилбичі, переїхавши з невідомих причин в іншу місцевість. Очолив парохію о. Володи­мир Микулович. Він також був активним у громадській діяльності. При його сприянні до будинку кооперативної крамниці "Праця” був добудований читальний зал "Просвіта”, який використовувався і як зал для художньої самодіяльності та для вишколу молодіжної спортивно-військової організації "Луг”. При його активному сприянні було організовано нове покоління церковного хору, керівником якого був син о. Володимира – Орест.
 
На світлині – хор сорокових років (в часи німецької окупації). В центрі сидить їмость Ярослава Микулович, а посередині ряду серед чоловіків – керівник хору, син отця Микуловича – Орест. В отця Микуловича була і побічна професія фельдшера, і він надавав часто лікарську допомогу, в тому числі пораненим воякам УПА. В часи німецької окупації в приміщенні Сестер Служебниць Пречистої Діви Марії був організований невеликий лікарський пункт. Його обслуговували Сестри Служебниці і о. Микулович. Саме він поставив на ноги пораненого німцями вояку УПА Михайла Мицу, який відтак загинув від рук НКВС. Про конфлікт о. Микуловича із Запотічним Іваном (Кічурою), а через нього і з НКВС, іде мова в іншому місці. В 1951 році о. Микулович зрікся священства (по не зовсім ясних мотивах) і перейшов працювати фельдшером, та незабаром переїздить у селище Брюховичі. Церква з цього часу залишилася без священика і одержала від влади статус так званої "затухаючої”. Є різні думки про справжню причину такого вчинку. Одна з них така, що тодішні районні керівники заставили його позбутися релігійного сану для того, щоб церкву в родинному селі Митрополита Шептицького зробити "затухаючою”, тобто, віруючі могли приходити молитися до церкви, але жоден священик не міг відправляти там службу. Тому певний час мешканці села самі збиралися на моління під керівництвом Обрамикової монахині, яка повернулася в село після ліквідації радянською владою монастирів, та інших культово досвідчених осіб.
 
Для похоронних та деяких інших ритуалів запрошувались священики із сусідніх сіл (Підлуб, Віжомлі). Вже в 60-ті роки почали запрошувати і на деякі церковні відправи священика з Підлуб, отця Ігора Глущака. Та однієї неділі після Вечірні, коли священик повертався до Підлуб, затримав його уповно­важений КДБ, відвів до сільської Ради для складання протоколу. Люди пішли на виручку. Наступного дня застрайкували працівники ферми та тракторної бригади. В результаті цього протесту районне начальство пішло на поступки і надало церкві статусу діючої. Тепер уже священик мав право офіційно обслуговувати церкву. Через деякий час священик переселився з Підлуб до Прилбич.
В 1988 році церковна громада домоглася права на капітальний ремонт церкви. Під час цього ремонту, який тривав кілька років, церкву було фактично перебудовано заново із збереженням, в основному, попередньої архітектури, особливо її передньої частини. Друга частина була значно розширена, всередині добудовані бічні хори. Правда, зовні її покрили шиферними щитами, що трохи змінило її старий архітектурний вигляд.
 
Під час легалізації Української Греко-Католицької Церкви майже всі члени церковної десятки і дяк вирішили повернутися до греко-католицизму, ліквідованого у 1946 р. сталінським режимом, але отець Ігор Глущак відмовився зробити цей крок, в результаті цього почав створювати розкол громади на різні конфесії. Допомогла завершити цей розкол тодішній голова сільської Ради Шевчик Катерина. Вона організувала в Будинку культури збори громадян, на яких обрала другу церковну десятку і розкол на різні конфесії став де-факто. З цього часу міжконфесійна боротьба за церковну споруду тривала декілька років. Напрошується питання, чи, в якійсь мірі, не мало місце тут використання старою імперською владою відомого правила "Поділяй і володарюй!”
 
Будь-які намагання вирішити цей конфлікт шляхом діалогу між конфесіями, через зняття з реєстрації православної громади, яка не погоджувалась на почергове користування храмом, силового виконання рішень суду, передачу церкви в розпорядження греко-католицької громади для організації почергового використання, не давали жодного позитивного результату, а конфлікт загострювався. Тоді серед жителів села визріла ідея, підтримана районним керівництвом, в будівництві церкви-музею Митрополита Андрея Шептицького. 14 грудня 1987 року з благословення Блаженнішого Кардинала Любомира Гузара відбулась архієрейська літургія та посвята хреста і каменя на місці будівництва храму за участю Єпископа ІОліана Гбура, тодішнього секретаря Синоду УГКЦ.
Категорія: Чому вартує поїхати до Прилбич | Переглядів: 2191 | Додав: o_andriy | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
1  
Я проживаю в Сибiру. Син висланних у 1950 р.

Може то помилка - 1988 р капiтальний ремонт.
Я власно приймав участь у ремонтi 1981 року, коли проживав деякий час у Прилбичах.


2  
Дякую за Ваш коментар. Я подав цей текст з книги, яку написав покійний Дмитро Бубісь. Чимало фактів у цій книзі мені й самому видаються непідтвердженими, а навіть і суперечливими. Можливо колись хтось зможе попрацювати більш грунтовно над історією саме церковного життя в Прилбичах і написати окрему книгу про це.

Ще раз дякую за Ваш коментар.


Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Для дітей про Прилбичі
Про Митрополита Андрея
НАШІ БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ
РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА УГКЦ
С. ПРИЛБИЧІ

КОД ЄДРПОУ 25229264;
ПАТ “КРЕДОБАНК”, МФО 325365,
р/р 2600301547361

+38 067 98-99-370 +38 093 21-24-035 ugcc.prylbychi@gmail.com
МИ НА КАРТІ