" border="0" alt="" />
" border="0" alt="" />
| Головна » Файли » Сім’я Шептицьких » Твори Софії з Фредрів |
Волове очко
| 01.03.2011, 13:00 | |
ВОЛОВЕ ОЧКО Було собі Волове Очко високого роду, бо з самого Раю походило – мале, сіро-жовте, як усі. І як усі, від самої своєї появи на світ, було вірним тому, чого його Бог навчив. А я була з вищого, королівського, роду... але рід мій не був вірним, як рід Волового Очка – була на ньому велика вина, а тому кара велика шаленіла й лютувала серед нього. І мала лютувати доти, доки втраченого свого королівства від ворога не відіб’ємо. Отож, сталося так, що це Волове Очко ввірвалося у моє життя. А як воно нагадало і про високість наших родів, і про кару, що тяжіє над моїм родом, і про королівство обітоване – тепер уже не знаю. Я була хвора і часто самітня, і за мною у житті лежало вже багато зів’ялих квітів, хоч багато з них також зірками у небі сіяли. І багато радостей було, з котрих хрести повиростали, але більше було хрестів, що у колі милостей, ніби промені, ясніли. Одного дня, ввечері, пастушок приніс мені Волове Очко – і воно на другий день літало по кімнатах, літало, не б’ючись об шиби, а лише чіпляючись всюди, де сонце чіплялося. Воно любило світло, як і я, і ми порозумілися найперше в цьому. Не хотіло булки і зерна, яке я йому сипала, лише шукало по шпаринах корму, який йому призначив Бог – знову ж, як і я – і ми розумілися щораз краще. Коли минув полудень, Волове Очко перестало трохи літати, і більше бігало по підлозі, ніби сіра кулька, його пір’ячко почало стовбурчитися, воно знайшло промінь сонця, що переломлювався в кутку стіни, всілося у ньому, мружачи очка, ніби на сон. Я зрозуміла, що то смерть приступає до братика мого – Волового Очка, тож приклякнула при ньому й почала говорити тихо та лагідно, як до хворої дитини говориться. Волове Очко відкрило очка й заразом уперше зацвірінькало мені у відповідь, – розуміло, як і я, що смерть іде, і що те, що до нього промовляє, – то життя, тож почуттями і мовою ми розумілися щораз краще. Я сіла віддалік, так, що могла бачити і стежити за створіннячком Божим, але воно мене не бачило – посувалося настільки, наскільки посувалося сонце, наїжачуючи своє пір’ячко і змикаючи очка. Раптом витягнуло шийку, згладило пір’ячко, зацвірінькало, пробігло кілька кроків до мене, і коли мене побачило, то, нахиляючи голівку, ніби із запитанням, повторно зацвірінькало і чекало. "Я тут! Маленьке!” – відповіла я, і пташеня, задоволене з відповіді, повернулося до свого сонечка. За хвильку знову, без цвірінькання, але швидко-швидко – як тільки змогло, втікаючи перед чимось... перед тою смертю, острах перед якою все інше глушить, швидко-швидко просто до мене прибігло Волове Очко й сховалося у складках моєї сукні, що лежали на підлозі. Я не сміла поворухнутися, щоб не збентежити його, але через хвильку воно піднялося жвавим легким льотом і всілося на моєму ліжку. Над ліжком висів образ Ісуса Христа. Мій погляд обіймав заразом постать Бога і біля Його ніг пташину, життя якої догоряло. Христос обіймав Своїм милосердним Божим поглядом пташину і мене… У променях того погляду і Його милості я наблизилася до братика мого – так близько, так близько, так близько, що врешті моє обличчя спочило на ліжку, і його розпушеного пір’ячка торкалося... Знову очка відкрилися і світили мені близько, тут же в очі. Я хотіла погладити пір’ячка, щоб бідні не стовбурчилися так, але від цього пташеня перелякалося і з писком піднялося у повітря, однак відразу сіло на підлогу і знову побігло у куток. Але сонця там уже не було... Я сіла і хотіла читати, але не могла, бо думка втікала до Волового Очка. Покликала його тихенько, як перше, і воно відразу ж відповіло мені цвіріньканням. Так само другий раз, і третій, і четвертий – мало слів, багато любові, як між друзями. Потім ще раз покликала – нічого не відповіло мені, ще раз – нічогісінько. Шукаю оком у куточку – там уже нічого немає, лише на крок ближче, дзьобиком до мене повернене, ніби на бігу схоплене, лежить неживе Волове Очко... Я взяла маленьке в руку і, підносячи його до уст, зустрілася очима з поглядом Ісуса Христа, що знову на нас обох милостиво дивився. Я знову притулила своє обличчя до пір’ячка, вже не настовбурченого, і коли велика гаряча сльоза на нього впала, здалося мені, що то спливає сльоза за мій рід, бо вже їй місця немає у моєму серці, насиченому відміряними моєму родові карами, переповненому розлуками, смертями, смутком. Під поглядом Господа серце, переповнене вигнанням, рвалося на батьківщину. "Нехай прийде Царство Твоє! Нехай прийде Царство Твоє! Нехай прийде Царство Твоє, Господи!” – повторювала я, і мені здавалося, що разом зі мною всі стогони землі тими словами моляться, здавалося мені, що у мені, яка стоїть перед Ним, милостивим Христом, з неживою пташиною у руці, всіляке створіння до Творця Свого волає, перепрошує, благає... "Нехай прийде Царство Твоє! Нехай прийде Царство Твоє! Нехай прийде Царство Твоє!”... Через годину ніжна рука дитини поховала у саду Волове Очко. І коли того вечора я поклала хвору голову на подушку, над нею дзвеніло цвірінькання, яким Волове Очко відповідало мені так довго, як довго жило. І я, будучи з роду непокірного, просила, щоб і я так само, як ця пташка з роду вірного, до останнього мого подиху воланню Твоєму, Господи, відповісти змогла! Дай же, Боже мій! Амінь. 3 грудня 1888 р.
| |
| Переглядів: 1629 | Завантажень: 0 | | |
| Всього коментарів: 0 | |