Владика Любомир Гузар

ВОНА ПРОВАДИЛА ДО ВЕРШИН

17 листопада 1869 року у Прилбичах, що на Львівщині, у давній шляхетній галицькій, сполонізованій на той час, родині Шептицьких з'явився на світ шостий син — Казимир. «Казік, улюбленець і потіха цілого дому... таке це легке, підстрибуюче, співуче пташеня, що направду між чортиком і ангелом лежить його подібність», — писала мати Софія про чотирирічного сина. Вплив на дітей цієї жінки, котру сучасники порівнювали із християнкою катакомбної Церкви, був дійсно могутнім. Пізніше вона писала до дванадцятилітнього сина: «Якщо будеш працювати для себе в Богові і для Бога і запануєш над собою і над світом, будеш дуже добрим. Якщо ж не будеш працювати, а світ і чорт тебе переможуть, будеш дуже поганим. Забагато дав тобі Бог, щоб або Йому не віддав забагато, або занадто Його не скривдив».

ДОРОГАМИ ЖИТТЯ

Освіту графський син здобував у найпрестижніших європейських інститутах — у Кракові, Парижі, Мюнхені, Інсбруку. У свої 23 він уже доктор права, а паралельно з юридичними студіями закінчив інститут лісництва. Чи думав уже тоді про чернече життя? Мабуть, що так: коли через багато років вступить до монастиря, батько його поділиться зі знайомим: «Сорок років я його стримував». Однак, поки ще молодий, Казимир потрібний сім'ї — він займається родовими маєтками в Прилбичах, Дев'ятниках; опікується хворою матір'ю.

Казимиру Шептицькому минуло тридцять... Він — кандидат Державної думи у Відні, відомий юрист. Його промова, виголошена 1901 року в Австрійському парламенті, має винятковий успіх. Перед ним розкривається блискуча кар'єра.

БОЖИЙ ВОЇН

Питання про покликання, що так довго і драматично визрівало у його душі, вирішилося 1911 року: коли на 75-річчя батька відбувся з'їзд родини Шептицьких, і Казимир повідомив всіх про свій намір стати ченцем. Перед тим, як обрати орден, він, за порадою брата, митрополита Андрія, що був свого часу вражений розкішшю Католицької церкви, їде на якийсь час до бенедиктинського монастиря у Байроні. Однак після такого випробування обирає нещодавно відновлений митрополитом, дуже скромний у порівнянні із побаченими західними обителями монастир студитів, змінивши попередньо західний обряд на східний.

Отак у 44-літньому віці він стає ченцем. Завершивши богословські студії в Інсбруку, 28 серпня 1915 р. приймає тайну священства від греко-католицького єпископа Нейраді в Хорватії. «Помолися ж за мене до Господа Бога, аби учинив з мене хорошого Свого воїна. На вересень поїду, якщо мені це вдасться, в Галичину: хотів би при нагоді потрапити в Прилбичі й відправити Службу Божу на могилі Батьків...» (з листа отця Климентія до брата Станіслава).

УНІВСЬКА ДЕРЖАВКА

1919 року о. Климентій приймає зруйновану літню резиденцію галицьких митрополитів в Уневі і невдовзі стає ігуменом Унівського монастиря студитів. Його господарські й організаторські навички, педантизм допомагають йому в короткий термін перетворити обитель на самодостатню господарську одиницю й чудовий острівок східної духовності в Галичині. Його небіж Ян згадував: «Переступаєш поріг і потрапляєш одразу в дивовижну атмосферу. То було чудовим витвором Стрийка Казя. Самостійна й незалежна державка. У миротворчому палаці — бібліотека, канцелярія, трапезна, а поряд — майстерні шевські, кравецькі, ткацькі, столярні, художні студії... Досить велике господарство рільниче, садівниче, бджолярське, городницьке... Громада братів, учнів, кандидатів рухалася довкола в своїх робочих ритмах — докладно й безшумно, а за тією громадою зблискувала, наче сонячна дорога на морі, спокійна радість».

О. ігумен намагається розширювати студитські монастирі. Його стараннями засновано жіночу обитель у с. Якторові, поблизу Унева (сестри-студитки виготовляли церковні речі, доглядали за дітьми в яслах, утримували сиріт); сприяє заснуванню студитського монастиря в Канаді. Поза усією цією організаційною, науковою діяльністю (був членом Богословського Наукового Товариства, читав лекції в Інсбрукському університеті, друкувався в європейських богословських журналах, переважно французькою мовою), о. Климентій насамперед залишається монахом.

ГРАФ — І ВІДРО З ВУГІЛЛЯМ!

«Якщо ієромонах має давати провід у духовному житті братів — мусить сам мати те саме життя, мусить бути людиною молитви і чернечого звичаю, яка поважно, по-Божому бере своє покликання життя; людиною праці, що не боїться праці, а є твердою й вимогливою для себе, та зате другим — готова служити з любов'ю, з пожертвуванням і самозабуттям», — писав о. Климентій в одному із повчань.

І був саме таким — «твердим і вимогливим до себе». Він фактично «перекреслив себе», відмовившись від того, чого зазвичай прагнуть люди: комфорту, слави, впливів, спілкування з рівними собі. Переважну більшість унівських ченців (було їх близько 100) складали вихідці із ближніх сіл — добрі, побожні, хоч і неосвічені юнаки. Їм і служить о. Климентій — вірить, як і митрополит Андрій, що саме оновлене чернецтво допоможе відродити Україну.

Уже за життя отримав о. Климентій славу аскета та прозвання «святця». У його келії було лише залізне ліжко, шафа з книжками, столик і клячник, на якому молився перед Розп'яттям. Скромно було вмебльовано також його кімнату на Святоюрській горі, де часто жив, коли приїжджав до митрополита Андрія. Ходили перекази, що спав подвижник сидячи. «Як приходив до каплиці на полунощницю, ставав у Царських Дверях, як свічка, і ні разу не ворухнувся. І так до кінця відправи... На богослужіннях виконував поклони, приписані рубриками, старанно й побожно, хоча був дуже високий і похилого віку», згадував ієромонах Методій.

Ближнім служив, справді, «з любов'ю і самозабуттям». Він, що був колись бажаним гостем аристократичних салонів, завзятим мисливцем, власником маєтку, не шукає тепер для себе ніяких переваг: миє, нарівні з братами, брудний посуд (ті навіть укладали змови, щоб не допустити його до цього), носить вугілля по вулиці, чим неабияк шокує львів'ян: «Граф — і відро з вугіллям!». Якось один із монахів на сповіді зізнався, що «обносився», то о. Климентій запропонував йому чудові штани із «графських часів», в яких соромився ходити, бо були надто «розкішні». «О. Климентій відносився до всіх нас, як рідний батько. До кожного, навіть наймолодшого монаха, звертався лагідно й спокійно... Коли виявлявся неправим, по-батьківськи перепрошував. Дуже любив мирити й заспокоювати братів, зробити кожному окремо якусь приємність». (Зі спогадів ченця Єротея). А студитка Хризантія згадує: «Коли виходив після служби, його завжди обступали селяни. Він із кожним поговорив, розпитав, що сіють, що роблять, давав поради: дуже добре на тому розумівся. Взагалі вмів ставати таким, яким був його співрозмовник; з дітьми був, як дитина. Коли приїжджав до нас у сиротинець, діти його обступали, обнімали, сідали на коліна. Один хлопчик казав: «То мій тато», а він сміявся: «Так, так, я твій тато», бо боявся розчарувати малого».

ШЕПТИЦЬКІ

У його серці завжди залишався куточок для рідних, радів кожній хвилині спільних зустрічей. Свідомо тримався в тіні свого старшого брата, ніколи не намагався хоча б якось використати його славу чи становище. У розмовах з іншими говорив «його екселенція», «митрополит». На офіційних фотографіях тих часів дуже рідко можна побачити о. Климентія на передньому плані.

З 1936 року о. Климентій перебуває переважно у Львові, на Святоюрській горі: приїхав туди на прохання брата митрополита Андрія і став його «правою рукою».

Кінець тридцятих років ознаменувався низкою трагічних подій у роді Шептицьких: у Прилбичах більшовики розстріляли брата Леона з дружиною; арештували племінників. «Вчора поїхав до Прилбич на могилу коханих Леона з дружиною. ...Потім відбулася моя проща по домі, по саду, й серце моє стікало кров'ю. Дерева ще стоять — липа, груша, але в будинку страшна руїна... У гробівці повно глини, труни, здається, є всі, лише на батьковій одірвано віко...» (з листа о. Климентія).

Ще одного удару він зазнає 1 листопада 1944 року. «Сьогодні о пів на другу пополудні спочив у Бозі наш дорогий митрополит. Розумієш, наскільки мені важко, яка витворилася пустка... Був він таким добрим, з таким гарячим широким серцем... З нашої громадки залишились ми двоє», — писав о. Климентій до брата Станіслава. А ще через рік напише: «Я залишився тут сам, власне, сьогодні річниця з дня смерті митрополита. Саме повертаюся зі Служби Божої, що правилася в Його гробівцю... Днями виїжджаю до Унева, бо ж влада не бажає, щоб я надалі перебував у Львові... До побачення, але де й коли — здається, що, швидше, на тому світі».

Після смерті митрополита Андрія о. Климентій Шептицький, котрий не мав жодного високого церковного сану (лише невдовзі перед смертю митрополит призначив його архімандритом ченців-студитів), став духовним провідником кліру. Саме завдяки його авторитетові чимало священиків тоді не зреклися своєї віри...

ТАК ВИГЛЯДАЛИ ПЕРШІ СПОВІДНИКИ

Арештували о. Климентія Шептицького 1947 року, в момент, коли він молився в келії. Рік тягнулось слідство: допити, жахливі в'язничні умови... І ось, майже вісімдесятилітнього старця — немічного, знесиленого хворобами — засуджують до 8 років ув'язнення в таборі особливого режиму в Сибіру.

Зі скупих спогадів про останній період життя отця Климентія Шептицького, які дійшли до нас, відомо, що він справляв незвичайне враження на в'язнів. «Так, мабуть, виглядали перші мученики та сповідники в римських тюрмах», згадував о. Кладочний. «Відколи пізнав святого, я став іншим. Він влив у моє серце спокій і молитву. Моє страхіття стало легким», писав російський письменник Володимир Нікісторовський. А один із співв'язнів, о. Дворников був переконаний, що саме молитви о. Климентія зберегли йому й багатьом іншим життя. «...Віддавав кожному частку тепла й надії, яких ми так на той час потребували. Говорив: «Ми всі ходимо під Богом, і Він не оставить нас у своїх милостях...» Розповідають, що старенький чернець усім ділився з товаришами, ставився до них, як до рідних дітей.

Отець Климентій Шептицький відійшов у вічність 1 травня 1951 року у Володимирській в'язниці над Клязьмою.

№239, п'ятниця, 24 грудня 1999