Оксана САЙКО
http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/xx_st/k_sheptytskyj/

У кожному мученикові за віру є частка Духу Христового, часточка Христової долі. Бо ж усі вони, як і Він, той Богочоловік, обрали тернистий шлях до світла, прирекли себе на терпіння, страждання, на смерть заради спасіння свого народу, заради правди, заради святої істини. Ці звичайні, скромні служителі Церкви були людьми великої віри, міцного духу, який ніщо не могло зламати. Все життя їхнє було прикладом справжньої вірності Господеві, Його Святій Церкві та Його народові.

Здавалось, ще не так давно з погляду самого часу імена багатьох мучеників за віру канули в забуття. Про них офіційно не згадували, проте багато свідків тих часів берегли пам'ять, вважали себе їхніми учнями, духовними послідовниками, маючи за приклад їхні церковні діяння та духовні переконання. Адже святу правду знищити неможливо. Справедливий час повертає її. Тому вони й повернулися до нас разом із подувом свободи, з відродженням нації та Української Греко-Католицької Церкви, ставши символом її незнищенності, могутності, величі. Бо це вони, скромні монахи, отці, духовні провідники, ісповідники віри, ставши мучениками за неї, творили цю Церкву, її новітні традиції, її славну історію, ставши тим міцним містком, через який ми приходили і приходимо до Господа. Їхня духовна довершеність, самопожертва, мудрість і сила духу й сьогодні покликані зміцнювати нас у вірі, у любові до Бога й до свого ближнього, у справжньому християнстві. Саме таким ісповідником віри й мучеником за неї був скромний монах Студитського Уставу архімандрит Климентій Шептицький.

Мабуть, сама Божа благодать зійшла на цю родину. Та й не дивно, і навіть закономірно. Адже в роду Шептицьких було стільки церковних діячів, монахів… Шляхетний рід мав свої традиції, які свято шанував, був дуже релігійним. Здавалось, духовні цінності передавалися вже не тільки вихованням, а й генами, з кров'ю батька чи молоком матері.

Отець Климентій Шептицький був шостою дитиною графа Івана Шептицького та Софії з Фредрів. Народився 17 листопада 1869 року в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. Зберігся лист матері в той день, коли народилася дитина: "Отже, хлопець... Не знаю, скільки з тим словом зникло мидляних бульбашок – так я мріяла, що буде донька, моя донька... Ціле літо дзвеніло коло серця... Що ж діяти – Бог знає, що робить...” Попри ніжний смуток матері, яка дуже мріяла про доньку, відчувається лагідна покірність Господній волі, а ще – невиразне передчуття долі сина, його життя в Богові.

Хрещення новонародженого відбулося в парафіяльному костелі Прилбич в селі Брухналь, здійснив його парох Мартин Узарський. При хрещенні було дано немовляті ім'я Казимир-Марія. "Казік – улюбленець і потіха цілого дому... – ніжно писала Софія про свого трирічного сина. - Таке це легке, підстрибуюче, співоче пташеня, що направду, між чортиком і ангелом лежить його подібність...”

Початкову освіту Казимир одержав вдома, завдяки не так гувернерам, як матері. Вона вчила його іноземних мов, музики, основ рисунку, але найбільшу увагу приділяла катехизмові, виховуючи сина, як і всіх своїх дітей, у релігійному дусі, на християнських цінностях. В дванадцятирічному віці Казік відбуває першу сповідь в отців Єзуїтів у Кракові та Перше Причастя. Мати згадує про цей пам'ятний особливий день у листі до своєї подруги: "У неділю вранці ми були знов у тому костьолику, який так люблю, бо цілий виглядає на костьол малят. Тим разом казав отець прикрасити Казя зеленню і квітами, так, що виглядав, як Божий гайок. Казьові сказав під час Служби Божої клячати на клячнику перед вівтарем зі свічкою в руці – а такий був гарний, так дивно промінний... Казьо цілий день і досі зберігав у собі якийсь сердечний промінь...”

Хлопець був дуже здібним, охочим до науки. Протягом 1882-1887 рр. навчався у Краківській гімназії св. Анни, де отримав диплом з відзнакою. Вирішив, як і старший брат Роман, піти шляхом юриспруденції, того ж року вступивши до університету в Кракові. Наступного року продовжив свої студії у Мюнхені та Парижі. Навчання завершив 1892 року ступенем доктора права у Ягеллонському університеті. З тих часів збереглася фотографія: стрункий худорлявий юнак у модному капелюсі із сигаретою так і випромінює молоду енергію, миттєве щастя - саме після отримання докторату. Поряд з юридичними студіями закінчує також Інститут лісництва.

Казимир дуже багато часу проводив вдома, допомагаючи батькові керувати маєтками, яких мала родина Шептицьких у трьох різних державах. Мав хист доброго адміністратора і економа, був природженим господарем. Став справжньою опорою матері, турбувався й опікувався нею, часто супроводжував її, хвору, на лікування до Італії. Вже тоді, перебуваючи в духовних пошуках, відчув перше покликання жити в Бозі. Напевно, неабиякий вплив на нього мало не тільки релігійне виховання матері, не тільки історія роду, в якому було багато як відомих діячів Церкви, так і скромних монахів, а й приклад старшого брата Романа. У своїй душі переживав боротьбу. З одного боку, прагнув покинути це мирське життя, а з іншого - не пускала відповідальність, обов'язок перед хворою матір'ю та старим батьком, політичні справи, які не міг так просто покинути. Можливо, духовно визрівав і не зовсім був готовим до цього серйозного, важливого кроку. А ще – відчував спротив батьків, які після Романа не хотіли втрачати ще одного сина.

1900 року Казимира Шептицького було обрано послом до австрійського парламенту, а також кандидатом до Державної Ради. Блискучі, красномовні й мудрі виступи в парламенті створюють йому популярність у політичних колах. Однак усі ці світські успіхи, від яких у інших політиків обов'язково б запаморочилась голова, не приносять йому душевного задоволення, усвідомлення того, що робить щось дуже важливе й потрібне, що це – саме його шлях. Був організатором єпископських свячень брата Романа, а невдовзі – урочистого в'їзду Митрополита Андрея до собору св. Юра.

Незважаючи на нелегкі політичні обов'язки, не переставав допомагати батькам. Як істинний українець любив землю, любив господарство, селян… Написав польською мовою книги, своєрідні довідники, порадники: "Про челядь і прислугу в господарствах земельних”, "Сільські впорядкування”. Як доброго господарника і мудрого керівника, його було обрано головою Галицького лісничого товариства. Стає співавтором "Загального австрійського закону про ліси”, який стає обов'язковим для всієї території Австро-Угорщини.

1904 року померла мати, що стало для Казимира дуже болючою втратою. Адже з нею був дуже духовно близьким, особливо після того, як Роман здійснив монаше покликання і покинув родину. Саме з нею ділився своїми думками та душевними переживаннями. Саме їй, першій, відкрився у намірі піти шляхом брата Романа…

1907 року австрійський парламент розпустили і Казимир вирішив, що то добрий знак для того, щоби нарешті завершити свою політичну діяльність. Зайнявся суто адміністративною роботою, а також почав вести господарство у маєтку Шептицьких в Дев'ятниках. Там для селян - католиків східного обряду - побудував парафіяльну церкву.

Але весь той час щось вперто не давало йому спокою, більше не міг і не хотів жити життям світської людини, прагнув втекти від суєти, в Господній науці та аскезі досягти духовної довершеності, а ще – бути по-справжньому корисним своєму народові, прислужитися йому як людина Церкви і це, на його думку, мало мати вищий сенс. Його покликання визрівало довго. І хоч рішення кардинально змінити своє життя прийшло, коли ще був юнаком, втілити його зміг лише в зрілому віці. Мабуть, справді для цього потрібний був тривалий час, який остаточно випробував його. Батько, Іван Шептицький, якось сказав з приводу цього: "Сорок років його я стримував...” Але неможливо було не помітити духовних устремлінь сина, його прагнення перебувати з Богом. Врешті батько зрозумів, що Казимирова ціль є справді покликанням. 1911 року на 75-літті батька, з нагоди якого з'їхалася уся родина Шептицьких, Казимир повідомив про свій остаточний намір піти за монашим покликанням.

Митрополит Андрей порадив Казимиру вступити до монастиря Бенедиктинців у Бойроні, щоби випробувати себе у чернецтві латинського обряду. В монастирі Казимир був дуже покірним, скромним, пробуваючи в цілковитій аскезі та убогості, тішився, що нарешті може бути з Господом, у молитвах, в Божій науці, в справах задля Нього. Там його покликання зміцніло і переросло в тверде переконання – саме цього прагнув, саме сюди бажав усе своє життя. Після однорічного перебування в Бойроні Казимир Шептицький вирішує за прикладом свого брата, Митрополита Андрея, прийняти візантійський обряд, обряд своїх предків. Вважав себе його однодумцем, послідовником його духовних справ. Не міг не вражати Казимира патріотизм Андрея, крім того, бачив, якого зростання набуває Українська Греко-Католицька Церква завдяки мудрому керівництву та духовному провідництву Митрополита. 1912 року розпочав новіціат у монастирі монахів Студійського Уставу в Камениці в Боснії, де за рік склав монаші обіти і прийняв нове монаше ім ' я - на честь святого Папи Климентія. А 28 серпня 1913 року брат Климентій отримав священичі свячення з рук єпископа Діонізія Наряді в Крижевці, в Хорватії. "Помолися ж за мене до Господа Бога, - писав отець Климентій до свого брата Станіслава, - аби учинив з мене хорошого Свого воїна...” Того ж таки року розпочинає богословські студії в Інсбруці, які завершує 1918 року.

Після завершення богословських студій отець Климентій був призначений настоятелем Студійського монастиря в Скнилові, Згромадження якого заснував Митрополит Андрей Шептицький. Але під час військових подій Першої світової будинок монастиря був досить знищений. Тому його переносять до літньої резиденції галицьких Митрополитів до Унева. Там отець Климентій зайнявся перебудовою будинків з метою пристосування їх до монастирських потреб. Продовжує працю, розпочату Митрополитом Андреєм, над обновленням та вдосконаленням традиційного чернецтва в Українській Греко-Католицькій Церкві за правилами східних Отців. Такі нововведення були вкрай потрібними для відновлення давнього, суворого, дисциплінованого українського чернецтва, що мало б сприяти духовному відродженню України.

1926 року отця Климентія призначають ігуменом Святоуспенської Унівської лаври. Весь період до Другої світової війни він працює над удосконаленням діяльності Святоуспенської лаври. Час від часу публікується в релігійній періодиці. "Ясна путь” – одне з видань, де найчастіше з'являються статті ігумена Климентія. У 1936-1937 рр. за дорученням Східних Церков отець-ігумен Климентій разом з Митрополитом Андреєм опрацьовує Типікон, устав для монахів Студійського уставу. Опрацьовані ним правила лягли в основу нового канонічного права. Розширює студитські монастирі. За його сприяння було закладено жіночий студитський монастир в Якторові, засновано монастир в Канаді... Стає членом Богословського наукового товариства, читає теологічні лекції в університеті Інсбрука.

"Якщо ієромонах має давати провід в духовному житті братів - мусить бути людиною молитви і монашого обичаю, яка поважно, по-Божому, бере своє покликання життя; людиною праці, що не боїться труду, а є твердою, і вимагаючою до себе, та зате другим готова служити з любов'ю, з пожертвуванням і самозабуттям”, - писав отець-ігумен Климентій в одному з повчань для монашества. Вже за життя його називали святцем. Нічим не відрізнявся від інших скромних монахів. Не цурався брудної роботи, важкої праці. Мив посуд, носив вугілля... Його келія була убога і скромна - залізне ліжко, над яким висіло розп'яття, шафа з книжками, маленький столик, клячник для молитви... Подібною була кімнатка й у соборі св. Юра, де часто зупинявся, навідуючи Митрополита Андрея.

Був добрим і уважним до кожного. Один монах згадує, як якось зізнався ігуменові на сповіді, що не має що одягти. Отець Климентій подарував йому свої штани, які він соромився носити, бо були для нього надто розкішні. А інший монах згадував, як важко захворів і кілька днів лежав у гарячці, непритомний, марив... Від його ліжка всі ці дні не відходив отець-ігумен Климентій, доглядав за ченцем і не переставав молитися за його одужання. Для сестри Хризантії, Студитки, її спогади є особливо дорогими. Адже, вирішивши стати черницею, прийшла до нього по благословення. "Як він зрадів, його очі засяяли: "Хай Бог благословить!” А далі питає: "А чи ти маєш в що взутися? Там, в Якторові, холодно, а ти боса. Я зараз напишу картку до економа, щоб він видав тобі взуття". Так дбав про кожного... Коли виходив після Служби Божої, його завжди обступали селяни. Він з кожним говорив, давав поради із сільського господарства... А з дітьми був, як дитина. Коли приїжджав до сиротинця, діти його обступали, обнімали, сідали на коліна... Один хлопчик сказав: "То мій тато”. Отець Климентій засміявся і підтвердив: "Так, я твій тато”.

З 1937 року перебуває у Львові, опікуючись хворим Митрополитом. Те, що ігумен Климентій був у світському житті чудовим адміністратором, тут виявляється дуже важливим фактором. Він буквально стає правою рукою Митрополита Андрея, його надійним помічником. Але завжди залишався скромним, не вимагаючи за свою працю жодної похвали чи нагороди. Свідомо перебував у тіні свого брата, ніколи не використовував його становища та авторитету. Навіть на офіційних фотографіях отець-ігумен Климентій – переважно на другому плані.

1939 року, зайнявши Галичину, більшовики поступово розпочинають репресії та розправи над українською інтелігенцією і духовенством. Припиняється діяльність багатьох політичних партій, патріотичних та просвітницьких організацій. За якийсь час "визволителі” розстрілюють у Прилбичах Леона Шептицького і його дружину. Там більшовики шукали за Климентієм, маючи наказ вбити його, але тоді його у родинному маєтку не було. Через великий авторитет Митрополита Шептицького радянська влада не могла заарештувати і розправитися з ним, тому розраховувала завдати йому удару розправою над його родиною. З повною ліквідацією Греко-Католицької Церкви більшовики не поспішали. Поки що лякала велика маса вірних цієї конфесії, яка не була підпорядкована Москві, а Римові, окрім того, греко-католиків у той час багато залишалося на землях, які більшовики ще не встигли окупувати, приміром, на Закарпатті, Холмщині, Надсянні, Лемківщині… Сталін боявся резонансу, який може викликати у світі ліквідація цієї Церкви, адже Гітлер, окупувавши Польщу, не переслідував уніатів. Але, хоч Церква й продовжувала існувати, вона вже була приречена на знищення.

Узимку того ж року Митрополит Андрей Шептицький поділив Радянський Союз на чотири екзархати, з яких один, Росію, доручив опіці ігумена Климентія. Згодом ігумен брав активну участь в чотирьох Синодах екзархів. Під час німецької окупації Климентій допомагав Митрополитові рятувати євреїв, організував і керував групою добровольців, серед яких було багато монахів-Студитів, що допомагали звільняти і переховувати євреїв по монастирях, а згодом спеціально продуманими маршрутами переправляли їх у безпечне місце, в угорську Україну.

Після звільнення Львова від гітлерівців радянська влада продовжує те, що за першої окупації не встигла – знову арешти, переслідування духовних осіб, інтелігенції та просто патріотів, все жорстокіші та нещадніші… Ліквідовують митрополичу друкарню "Студіон”, шпиталь, де сестрами милосердя працювали монахині… Митрополит Андрей Шептицький звернувся письмово до Микити Хрущова, тодішнього керівника УРСР. Сподіваючись на його підтримку, Митрополит прохав не втручатися у справи Греко-Католицької Церкви, залишити каплиці для сповідування хворих при лікарнях, дозволити монахиням працювати медичними сестрами та носити габіти. Але лист було перехоплено комуністичними керівниками Львівської області, які виступили проти вимог Митрополита. На початку осені 1944 року Митрополит Андрей вирішив відправити свою делегацію до Москви для детальних переговорів з вищим керівництвом у справах Церкви. Але вже за його життя виконати цього завдання не вдалося. Можливо, тому, що саме тоді хвороба Митрополита почала прогресувати, він почувався дедалі гірше… А в той час для духовних осіб, які оточували Митрополита, не було нічого важливішого за його здоров ' я – багато справ було відкладено. В останні місяці тяжкої хвороби Митрополита Андрея Шептицького ігумен Климентій не відходив від нього, доглядаючи й допомагаючи йому у церковних справах аж до його смерті. Біля ложа Андрея подумки він пообіцяв своїми духовними діяннями бути його продовженням. Адже завжди поділяв його ідеї та погляди, був його однодумцем і помічником, вважав себе не просто кровним, а насамперед духовним його братом… Невдовзі він писав до Станіслава Шептицького: "Похорон був дуже урочистим – через ціле місто. Тепер настали для нас тяжкі часи. Весь греко-католицький єпископат ув 'язнено... Богові дякувати, духівництво у своїй моральній цілості стоїть за віру міцно і не сходить на бездоріжжя, незважаючи на в'язниці, погрози...”

За якийсь час, 1944 року, новий Митрополит Йосиф Сліпий іменував ігумена Климентія Шептицького архімандритом монахів Студійського уставу. Наприкінці листопада Преосвященний Йосиф Сліпий вирішив здійснити задум Митрополита Андрея: він організовує делегацію до Москви для переговорів у справі Греко-Католицької Церкви, яку й очолив архімандрит Климентій. 22 грудня 1944 року делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раді народних комісарів СРСР Іван Полянський, який одразу ж інформував Сталіна та Молотова про хід переговорів. На прийомі архімандрит Климентій Шептицький подякував Червоній Армії та товаришу Сталіну за визволення Західної України від німецької окупації, а також пояснив, що ця делегація має на меті виправлення певних помилок радянської влади щодо Церкви. Він намагався пояснити, що радянський устрій потрібно впроваджувати обережно, оскільки Західна Україна має ментальність, традиції, культуру та релігію відмінні від Східної України. Жевріла надія, що після переговорів Москва дозволить існувати Греко-Католицькій Церкві, припинить свої переслідування. На запитання архімандрита, чи будуть дозволені вільні Богослужіння, відповідь була позитивною. Але обіцянка сприяти Церкві виявилася брехнею.

Богослужіння відправляти греко-католицьким священикам поки що дозволяли, відновили деякі каплиці, навіть передали під повне розпорядження Йосифу Сліпому шпиталь імені Андрея Шептицького. Але за тією "відлигою”, яка мала на меті приспати пильність духовенства і вірних, приховувався підступний план ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Жахливий план починають здійснювати 1945 року, одразу ж після того, як усі українські етнічні землі переходять під владу більшовизму. У боротьбі проти греко-католиків особливо значна роль покладалася на Російську Православну Церкву. Поряд з атеїзмом почалося насильницьке насадження православ'я.

Того ж 45-го, після арешту багатьох єпископів, отець-архімандрит Климентій неофіційно очолює Церкву, стає свого роду провідником духовенства. В той час радянська влада зачиняє і нищить церкви, монастирі, розправляється з монахами і священиками, якщо вони не погоджуються перейти на православ'я. Фабрикуються сотні тисяч справ на священиків, яких звинувачують в антирадянській діяльності, у співпраці з бандерівцями, обіцяють звільнення в обмін на зречення від віри. Архімандрит Климентій організовував зустрічі зі священиками, які відбувалися щочетверга, де закликав не вірити улесливим обіцянкам більшовиків, не піддаватися погрозам, а бути переконаними і міцними у своїй вірі, сповненими терпіння і стійкості, вірності Господеві та народові. Мав зустрічі й бесіди з настоятелями монаших Чинів отців Василіян і Редемптористів, на яких було вирішено рішуче протистояти більшовицькій владі. Саме завдяки йому багато греко-католицьких священиків залишилися вірними своїй Церкві.

Невдовзі НКВД забороняє архімандритові жити у Львові. Він повертається в Унів. А 5 червня 1947 року архімандрита Климентія Шептицького заарештовують під час вечірньої молитви в келії. Кілька тижнів перебував у внутрішній в'язниці УМГБ Львова. Приводом до арешту став перехоплений лист отця Климентія до Ватикану, в якому він описував звірства, які чинила радянська влада супроти української нації, про переслідування Церкви. Виходячи з цього "компромату”, архімандрита звинуватили в антирадянській діяльності та пропаганді, у співпраці з Ватиканом. На допитах енкаведисти знущалися із 78-річного старця, принижували його, називаючи зрадником православної віри, ворогом народу, буржуазним націоналістом. Та всі ці допити, незважаючи на похилий вік, переносив стійко, непохитно. Дивувало, звідки в цієї старої людини береться стільки сили й міці! Таким сильним був його дух, міцною віра, твердою певність в Христові…

27 червня 1947 року, за розпорядженням заступника міністра держбезпеки УРСР, архімандрита Климентія переводять у Київську внутрішню тюрму МГБ. Саме в її стінах отець Климентій зазнав найбільших знущань, про що свідчать протоколи допитів, які відбувалися переважно вночі. Енкаведисти різними способами намагалися зламати його. Побоями, фізичною та моральною наругою, шантажем, залякуванням, співчуттям, улесливими обіцянками… Слідчий неодноразово пропонував йому зректися своєї віри, перейти на православ'я, обіцяючи відпустити його до монастиря. Архімандрит залишався непохитним у своєму святому переконанні, залишався вірним християнським ідеалам.

Люди, які перебували разом з ним в ув'язненні, згадують, що отець Климентій ніколи не нарікав, не вимагав полегшення режиму та кращих умов свого перебування. Коли його навідували монахині й приносили скромні передачі, завжди ділився ними з іншими в'язнями. Незважаючи на суворі й жорстокі тюремні умови, провадив те ж саме життя, як і в монашій келії. Більшу частину дня перебував у молитвах, медитаціях, постив, щовечора перед сном наближався до вікна, щоби бачити небо і теж довго молився. "Мені часто сниться св. Йосафат, - писав він. - Благословляючи мене, він молиться. І я щоденно молюся до нього, а це щораз більше утверджує мене у вірі. Тому страждання мої далеко відбігають від мене, бо ж духово чую, що не гідний їх великого значення, це ж шлях Христа, а я марний, негідний…”

Після року слідства отця-архімандрита засуджують на вісім років ув'язнення в таборі особливого режиму в Сибірі, у Володимирській тюрмі над Клязьмою. Там на його долю випало теж немало мук та терпінь. Важке тюремне життя значно підірвало його здоров'я, він часто хворів. Але, незважаючи на це, як згадують свідки, що перебували в стражданнях разом з ним, він часто усміхався. І ця усмішка ніби випромінювала самого Христа, ніби зігрівала невидимим теплом, дарувала світлу надію, що колись цьому безбожництву, беззаконню та нелюдській жорстокості настане кінець. "Так, мабуть, виглядали перші мученики та ісповідники у римських тюрмах”, - часто повторював о. Кладочний. А російський письменник Володимир Нікістровський, який перебував з отцем Климентієм у цьому ув'язненні, згадував, як завдяки спілкуванню з архімандритом страх його розчинився в молитвах, у вірі. Справді, чимало в'язнів відчувало, що своїми молитвами отець Климентій рятував їх усіх від загибелі, додавав їм сили терпіти, жити, надіятися, вірити...

1 травня 1951 року о 21.30 в тюремній лікарні завершився земний шлях скромного Слуги Божого отця-архімандрита Климентія Шептицького. Поховали його, як ховали усіх інших в'язнів – на території зони, з маленьким номерним стовпцем на могилі замість хреста. Тільки ув'язнені, які добре знали цього незвичайного Божого чоловіка, мовчки молилися… 29 травня 1991 року отця-архімандрита реабілітували, а 24 квітня 2001 року завершився процес беатифікації. Архімандрита Климентія Шептицького було проголошено блаженним.

У кожному мученикові за віру є частка Духу Христового, частка Христової долі. Їхній важкий хресний шлях, страждання і муки стали нашим спасінням. І саме завдяки їм, тим світлим і мужнім Христовим воїнам Церква наша зміцніла і вистояла, а згодом - відродилася і повернулася до нас у ще більшій своїй славі та величі. І навіть тепер, перебуваючи з Господом десь у іншому, абсолютно досконалому світі вічного супокою, вони залишаються для нас тим яскравим світочем, що вказує шлях до Бога, нашими заступниками перед Ним, нашим духовним порятунком.