Нерідко буває так, що, наближаючись до великої харизматичної духовної особистості, ім'я якої - в ореолі святої недоторканності національної легенди та величної історії Церкви, якоїсь миті відчуваємо, що через отой німб святості та особливої значущості вона є недосяжною для нас. Поряд із нею почуваємося такими мізерними, малими, незначними, негідними… Але трохи згодом, щораз більше пізнаючи її, починаємо розуміти, що насправді та незвичайна, Богом вибрана особа є нам дуже близькою. Бо усіма своїми великими християнськими діяннями завжди була разом з нами, зі своїм народом, жила тільки для нього і по смерті своїй теж залишилась у ньому… І ми можемо осягнути її мудрість, пізнати діла, перейняти той духовний спадок як найдорожчий скарб, схиляючись перед її духовною довершеністю, прагнути досягти її також і через неї по-справжньому прийти до Бога.

Його ім'я вже давно стало символом української Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична постать – святий приклад для наслідування. Адже його заповіти - вчення справжньої віри та любові до ближнього, свідомого християнства й національного патріотизму - заповіти на всі віки, на всі прийдешні покоління.

Свій шлях обрав свідомо. Прагнув скромним пастирем-ченцем служити Богові та людям. Та Господеві цього було замало, вимагав від нього ще визначніших і масштабніших діянь, ще ревнішого служіння, бо знав, що він здатен на більше. А тому обрав і покликав цього шляхетного серцем та сильного духом чоловіка, щоби в той суворий час перемін і непевності, в час занепаду, страшних випробовувань та страждань, що випали на долю нашої нації, він став її духовним Батьком та Провідником. Господь вказав йому тернистий, звивистий шлях, поклавши на його плечі важку ношу, і він поніс її, благословенний та смиренний, з великої любові до свого народу, з усвідомлення великої відповідальності перед його теперішнім та майбуттям.

Дитячі та юнацькі роки

<Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в мальовничому селі Прилбичі, що на Яворівщині біля Львова, в сім'ї графів Івана Шептицького та Софії з Фредрів. При хрещенні його назвали Романом Марією Александром. Батько його, Іван Шептицький, походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. Щоправда, ще у XVII - XVIII ст. рід цей через шлюби з поляками геть сполонізувався. У родині Шептицьких розмовляли польською, хоч батько пам'ятав про своє українське коріння, про славних предків, серед яких було дуже багато громадських діячів та духовних осіб, пам'ятав історію та народні традиції. Мати – Софія - була донькою відомого польського письменника, графа Александра Фредра, жінкою високоосвіченою та дуже побожною. Вона знала кілька мов, малювала й мала письменницький талант. Сама виховувала дітей, дбала про їхній розвиток краще за будь-якого гувернера. П'ятилітнього Романа вона навчала грамоти, іноземних мов, основ рисунку. Глибоко релігійна, вона особливу увагу приділяла його релігійному вихованню, прищеплюючи любов до Бога. Саме завдяки матері малий Роман пізнав молитви, навчався катехизму, із захопленням слухав розповіді про Христа, читав Біблію... Мати виховувала його в скромності, в своєрідній аскезі, у страхові перед гріхом, але дбала про всебічний розвиток. Шептицькі часто виїздили за кордон і брали з собою дітей, щоби вони пізнавали світ, вивчали мови, а, буваючи в тамтешніх музеях та храмах, естетично виховувались і духовно багатіли... Коли Романові було 11 років, батьки поїхали до Львова, щоби бути на страсних відправах та висповідатися перед Великоднем. Раптом Роман виявив бажання й собі посповідатися, щоби прийняти в своє серце Ісуса. Його перша сповідь та причастя відбулося в о. Мануїла, монаха-бернандинця, духівника матері. Про ту важливу в житті Романа подію залишився лист Софії Шептицької до своєї приятельки: "Якщо можна уявити собі ангела в повному блиску непорочності та святості, що приступив до Свойого Господа – то це то хлоп ' я, котре Господь запалив особливою любов ' ю до Себе. Відчуваю, що це дитя Бог хоче мати Своїм, в який спосіб, не знаю...” Тоді Софія ще не усвідомлювала, що напророчила долю сина. Та материнське серце відчувало…

Гімназійну освіту Роман розпочав із десяти років у батьківському домі, а іспити складав у Львівській гімназії імені Франца Йосифа. Таким чином з відзнакою закінчив чотири класи, а згодом батьки відвезли його в Краків, у гімназію св. Анни, яку закінчив 1883 року, теж із відзнакою. Своєрідною винагородою за учнівську успішність стала подорож Венецією, де він знайомився з італійською культурою. У жовтні цього ж року Роман виявляє бажання піти на однорічну службу до війська, яку мав відбувати при першому полку драгунів, що був приставлений до уланів у Кракові. Адже військова служба дисциплінує, розвиває фізично, дає певні знання і навики до оборони. Роман вважав це обов'язком справжнього чоловіка. Але прослужив лише кілька місяців. Під час Різдва захворів на скарлатину. Хвороба дала ускладнення – хронічне запалення суглобів, через що його звільнили з війська.

1884 року вступає на правничий факультет Краківського університету, а третього семестру переїжджає до Бреслава (тепер Вроцлав), де відвідує лекції з філософії, славістики й теології. Вже тоді серед студентів зазнав слави запеклого русина, прихильника греко-католицького обряду, хоч тоді ще офіційно обряду не змінював. 1885 року заснував інтелектуально-духовне товариство "Соцієтас Гозіяна”, навколо якого гуртувалася католицька молодь. 1887 року закінчив студіювати право в Кракові, отримавши ступінь доктора права. Але на тому не зупинився, розпочавши студіювати право у Мюнхені, а у Відні філософію. Протягом усіх тих студентських років Роман переконував батьків дозволити йому вступити до монастиря, але вони вперто відмовляли. У квітні 1886 року Роман їде до Рима. Батьки гадали, що в цій подорожі хлопець розвіється і перестане думати про чернецтво, адже на нього чекала гарна кар'єра, дівчина-шляхтянка, яка його кохала... У Римі за допомогою знайомих Кардиналів Роман потрапляє на аудієнцію до Папи Лева XIII . Йому хлопець повідомляє про свій намір вступити до монастиря Василіянського Чину. Папа, обійнявши його, промовив: "Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе...” Папа мав великі плани щодо УГКЦ. Він планував реформувати Чин св. Василія, який на той час занепав і сполонізувався, створити Патріархат із центром у Львові. Під час другої аудієнції Романа, Папа благословив його намір вступити до монастиря.

Коли відчув своє покликання жити в Бозі? Може, ще малим хлопчиком, коли тихцем розмовляв із Богом, намагаючись якнайбільше пізнати про Нього і Христа, і так вражало його вчення та життя Сина Господнього, що хотілося наблизитися до Нього близько-близько… Може, щось особливе відчув, коли прийняв перше причастя? Може, коли споглядав галерею портретів славних предків у архієрейських ризах та митрах? А може, коли дивився на старі, понищені часом ікони талановитих невідомих українських малярів, які дарували трепетне відчуття Бога, що так проникливо дивилися на нього і промовляли до його серця? Може й тоді, коли, тільки-но закінчивши краківську гімназію, поїхав до Унева? Про Унівський монастир часто чув від батька, саме там колись в ченцях були його предки, там зберігалися й родинні духовні святині. Може, тоді й зродилося бажання повернутися до свого коріння, до своєї Церкви? Адже споконвіків предки його були українцями, греко-католиками... Село Прилбичі, де зростав, де був батьківський маєток, теж було українським, ту мову чув від хатньої прислуги, від селян, і любив її всім серцем, як рідну, бо рідною й була... Будь-що вирішив більше пізнати Україну, тому восени 1887 року виїжджає до Києва. Перебуваючи там, знайомиться з відомим істориком, професором Володимиром Антоновичем, який охоче показував йому історичні та культурні пам'ятки столиці. Спілкування із знаним істориком мало на Романа неабиякий вплив, що було невипадково. Адже Антонович теж походив із спольщеного українського роду і теж був колись римо-католиком, але повернувся до рідного коріння, змінив обряд і тепер очолював український рух, створив історичну школу, з якої вийшов Михайло Грушевський. Антонович подарував Романові свою книжку "Історичні пісні українського народу”.

З Києва Роман виїздить до Москви, щоб ознайомитися з російською культурою. Там він зустрівся із відомим філософом Володимиром Соловйовим, який був прихильником об ' єднання Церков і перейшов на католицизм, що теж справило на хлопця неабияке враження. Знайомства з тими цікавими, незвичайними людьми тільки зміцнювали його у рішенні присвятити своє життя Богові.

1888 року Роман знову виїздить до Італії, буває у Неаполі, Монте Касіно, Помпеї, звідки привозить цінні полотна та ікони, які згодом складатимуть музейну збірку. Повернувшись додому, Роман заявляє батькам про остаточне рішення вступити до монастиря. Родичам та батькам важко було примиритися з тим, що їхній син, з яким було пов'язано стільки сподівань, має покинути світське життя. Адже в нього була блискуча освіта, шляхетське походження, що гарантувало йому гарну кар'єру. Привабливий високий хлопець із глибокими очима та благородним обличчям міг одружитися, мати дітей, продовжити славний рід Шептицьких... Але саме тоді хтось із священиків, духівників переконав їх в тому, що рішення Романа – це воля Божа та його покликання. У тій впертості батьків був свій сенс. Це тільки укріплювало Романа в його рішенні та прагненні, випробовувало та гартувало його не один рік.

Від монаха до Митрополита

28 травня 1888 року виявився незвичайним днем для родини Шептицьких. День сповнений радості й смутку, сліз та молитов. Роман вирушав до монастиря у Добромиль. Виїзд був урочистим та зворушливим. Рано-вранці батьки разом із Романом молилися в родинній каплиці, мати зі слізьми на очах благословляла в дорогу. Вже в монастирі Роман, проводжаючи їх біля воріт, радісно махав їм рукою і нагадував щасливу дитину, яка нарешті отримала свій вимріяний подарунок. Софія писала в своєму щоденнику: "Думаю, що Ісус вдоволений, бо кожен, як міг, зложив Йому жертву”. А батько все повторював, дякуючи Богові, що не гідні вони такої святої дитини.

Серце Романа переповнювало відчуття щастя і дивної легкості. Мрія його сповнилася. Молився гаряче і щиро зі слізьми безмежної радості - відтепер він буде з Господом. У монастирі Роман провадив суворо аскетичне життя. Проявив себе дуже смиренним, скромним, побожним, сумлінним, відповідальним. Завдяки його швидкій пристосованості до монастирських умов, моральним та високодуховним якостям характеру, прагненням досягти досконалого монашества, настоятелі монастиря скоротили термін випробовувань з шести місяців до одного. Першого липня 1888 року Роман Шептицький одержав василіянську рясу і змінив світське ім'я на монаше – Андрей. Церемонія відбулася в неділю після відправлення Часів перед Службою Божою в церкві. Після переодягнення в рясу розпочався термін ще одного випробування, що мав тривати півтора року. Брат Андрей, незважаючи на своє графське походження, намагався не відрізнятися від інших братів, дотримуватися принципів бідності та скромності. Спав на твердому ліжку, вкриваючись благеньким рядном, споживав грубу просту їжу, багато часу проводив у молитвах та медитаціях, вибирав собі в монастирі завжди найважчу, чорну роботу. Це знову помітили, й настоятелі вирішили дозволити йому скласти перші обіти. Це сталося 13 серпня 1889 року після трьохденних реколекцій. Саме тоді він склав присягу Василіянського Чину: "Я, Андрей, Александер Роман Шептицький, Чину святого Василія Великого, присягаю Господу Богові в св. Тройці Одному заховати убожество, чистоту, послух, а також присягаю постійно, аж до смерті перебувати в тім святім Згромадженні...” Господь благословив його сповнити цю святу обітницю.

1890 року брат Андрей Шептицький виїжджає до Кракова на богословські студії, де окрім філософії та богослов'я, опановує грецьку та латинську мови, закінчивши їх зі ступенем доктора. Вважав, що вдосконалюватися духовно, потрібно навчаючись. Після іспитів виїздить до Кристинополя (нині Червоноград), де готується до вічних обітів. І там 13 серпня складає їх. Під час Служби Божої брат Андрей змінює обряд, що дає йому право на свячення. Свячення відбувалися протягом тижня в Перемишлі, а 22 серпня їх завершив єпископ, вчений, богослов Юліян Пелеш. Того ж року о. Андрей закінчив докторат з філософії та богослов ' я у єзуїтській колегії у Кракові. 1895 року о. Андрея призначили заступником настоятеля і бібліотекарем, обрали магістром послушників. Крім того, в монастирі він проводив лекції із класичних мов для монахів, займався місіонерською працею.

Духовне зростання його було визначним і дуже швидким. 1896 року о. Андрея призначають на посаду ігумена монастиря св. Онуфрія у Львові. Саме це дало йому багато можливостей проявити себе не тільки в церковних, а й у мирських важливих справах. Новий ігумен розпочав широку місійну діяльність. Слава про чудового проповідника ширилася у найвіддаленіші куточки Львівщини. Люди приходили здалека, щоб лише послухати його, подивитися на нього. Дивовижне світло випромінювали його глибокі мудрі очі, дивилися в душу кожному. Харизма його була настільки сильною, що люди, які роками не сповідалися і не вважали себе дуже релігійними, під час тих проповідей каялися, падали навколішки зі слізьми на очах, приступали до сповіді та приймали з його рук Причастя. Але о. Андрей розумів, що проповідей замало, щоби ширити серед народу слово Боже, воно повинно бути доступним усім у якійсь іншій формі. З його ініціативи було засновано друкарню, де почали видавати релігійні та духовні книжки. А 19 травня 1897 року завдяки Шептицькому вийшов у світ перший номер релігійного часопису "Місіонар” накладом 10 тис. примірників. Крім того, він викладав моральну догматику та теологію у вищій школі оо. Василіян у Кристинополі. У Львові подеколи влаштовував реколекції, конференції для духовних осіб. Як у церковних колах, так і серед народу Шептицький став дуже популярним. Це не зосталось непоміченим. Невдовзі на вимогу настоятелів о. Андрей погоджується прийняти сан єпископа.

Отця Андрея Шептицького на єпископа Станіславівського номінував 17 червня 1899 року Папа Лев XIII . Хіротонія відбулася в соборі Святого Юра у Львові. А вже 24 вересня новий владика приїхав до Станіславова і відслужив Архієрейську Службу Божу. Щоб пізнати вірних, він зустрічається з людьми, сповідає, їздить єпархією. Побував на Гуцульщині, на Буковині... У Станіславові навідує школи, бурси, в'язнів у тюрмах, дає їм духовні науки, засновує бібліотеку для духовенства. Планував збудувати навпроти катедри у цьому місті духовну семінарію... Прагнув зробити ще більше для своєї пастви, для свого народу.

Після смерті Митрополита Юліяна Куїловського 4 травня 1900 року вже було зрозуміло, хто гідний цього поста і хто стане новим Митрополитом. У жовтні владика Андрей Шептицький виїхав із прочанами до Рима й побував на аудієнції у Папи, на якій Святіший повідомив його про номінацію і поблагословив. Канонічний процес з номінатом відбувся у каплиці папського нунція, де Шептицький склав присягу на вірність Папі. Окрему присягу склав цісареві Францові Йосифові 17 грудня 1900 року. Отож, його офіційно визнано Архієпископом, Митрополитом Галицьким.

Відправивши Службу Божу в Станіславівській катедрі, Шептицький прощався зі своєю паствою зі слізьми на очах. Сумно йому було покидати своїх вірних, але його чекали нові обов'язки, важливі для Церкви та народу справи. З храму парафіяни проводжали свого улюбленого владику на залізничний вокзал. На кожній зупинці поїзда нового Митрополита вітали юрби людей, вірні, духовенство, євреї... А коли потяг прибув до Львова, у місті урочисто озвалися дзвони в усіх храмах. Святкова інтронізація відбулася 17 січня 1901 року в соборі св. Юра. На привітання вірних та духовенства Митрополит схвильовано відповів, що тільки велика любов до свого народу спонукала його взяти цю важку ношу.

Великий політик, громадський діяч, меценат

У пастирських посланнях Митрополит Андрей Шептицький закликав вірних любити свій народ, бути патріотами своєї нації, пам'ятати й плекати своє українське коріння, пишатися ним. "Бо Христос, що плакав над Єрусалимом, передбачаючи його занепад, і св. Павло, що готовий був життя віддати за своїх братів по крові, дійсно любили свій народ. Вони не тільки не забороняли патріотизму, а ще й прищеплювали його”, – повторював Митрополит. Але разом з тим він навчав поважати й любити інші нації. Навчав своїм прикладом. Приміром, під час візитів у малі містечка Галичини Митрополит часто зустрічався з представниками єврейської громади. Вони приносили йому для цілування Тору, і він схилявся перед старим Мойсеєвим законом, а на привітання рабина відповідав йому івритом. Відомий цікавий випадок. Якось під час відпусту на празник Успення Пречистої Діви Марії в Уневі, біля монастиря, з'явився хор із синагоги і почав співати під вікнами обителі Митрополита, вітаючи його з тим святом. Митрополит Андрей на знак своєї вдячності щедро обдарував співаків вином. "Це брати наші по вірі”, -- часто повторював він. Допомагав єврейській громаді й у Львові. Єврейський шпиталь св. Лазаря з'явився саме завдяки коштам Митрополита. Згодом у ньому лікувалися й українці, воїни Української Галицької Армії. Митрополит Шептицький мав ідею організувати юдео-християнську громаду. Адже багато євреїв під впливом духовної харизми і діянь Шептицького хотіли прийняти християнство. Митрополит навіть уклав Статут, згідно з яким євреї, приймаючи Христа, мали зберігати відчуття своєї національної приналежності, звичаї та традиції предків, свою культуру. Митрополит Андрей мріяв поширити цю ідею на всю Східну Європу, де тоді було дуже багато євреїв, але цьому перешкодила Друга світова війна та більшовицька окупація.

Митрополит Андрей Шептицький був прекрасним політиком, стратегом, дипломатом. Одним із перших політично-патріотичних актів Митрополита Шептицького було закриття Духовної семінарії на знак солідарності з українськими студентами Львівського університету, які виступали за свій, український, а не за польський навчальний заклад, вимагаючи, щоб їх вчили українською мовою. 1906 року Митрополит Андрей очолює делегацію до цісаря Франца Йосифа, вимагаючи, щоб українців у Галичині трактували однаково з іншими народами монархії, не принижуючи їхньої національної та людської гідності. Тоді в сеймі приймали виборчу реформу, і Митрополит виборював українське право виборів, щоб українці дістали таке число виборчих мандатів, яке б відповідало числу населення. Вирішальним став його виступ у віденському сеймі, у Палаті панів щодо створення українського університету у Львові. 1913 року цісар видав декрет, згідно з яким український університет у Львові мав відкритися 1 вересня 1916 року. Але 1914 року після вбивства в Сараєво спадкоємця престолу спалахнула Перша світова війна. Росія, яка збиралася загарбати Галичину, дуже швидко дізналася про той декрет і сприйняла це як зневагу до себе. Амбасадор Росії у Відні подав протест проти цього. Росіяни вже знали, що Шептицький був українським патріотом і навіть благословив прапор українських січових стрільців, які сформувалися для боротьби за Українську незалежну державу. Тому, вдершись в Галичину, російські війська арештували Митрополита Андрея і вивезли його вглиб Росії.

Кілька років, аж до 1917-го, Шептицький перебував у Новгороді, Суздалі, Курську, і лише після революції зміг повернутися в Україну. Це був час непевності, але й великих сподівань. Бог давав Україні шанс здобути незалежність. Перебуваючи в Києві, Митрополит вирішив скористатися з нагоди й зустрітися з членами Центральної Ради, з представниками нового уряду. Він хотів бути присутнім на засіданні уряду, але Михайло Грушевський побоявся за свою репутацію і не дозволив цього. Тому Митрополит Андрей побував лише на приватному засіданні окремих членів Центральної Ради. Ставлення політиків до Митрополита виявилося зверхнім. Свідки згадують, як Володимир Винниченко, демонстративно сівши до Шептицького спиною, закурив цигарку. З Центральної Ради Митрополит Андрей виїхав на з ' їзд кооператорів Київщини. Там його приймали зовсім по-іншому. Коли він з ' явився в залі, його вітали бурхливими оплесками та вигуками захоплення. Серед присутніх були відомі діячі науки та культури, політики: Симон Петлюра, Софія Русова, Микола Міхновський, Сергій Єфремов... Особливо всім запам'ятався виступ Єфремова: "Київ у своїх мурах не раз гостив визначних людей, провідників нації та борців за державну незалежність, але Ваш приїзд у Київ, високодостойний отче, владико, можна прирівняти хіба що з в'їздом гетьмана Хмельницького до Києва після перемог...” Після такого чудового привітання Шептицький виступив із промовою, яка й сьогодні є актуальною: "Якою б не була Росія, вона добровільно не зречеться своєї влади над Україною. Та якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов'язково відокремитись від Москви, мусить стати незалежною державою, шукати собі союзників поміж інших вільних народів”.

Повернувшись до Львова 28 лютого 1918 року, Митрополит Андрей виступив із промовою в Палаті панів у Відні щодо укладання Берестейської угоди, в якій вирішувалася доля Холмщини. Митрополит доводив, що ця земля є давньою українською територією, не тільки етнографічно, а й історично, що вона дала Україні найкращі культурні традиції та мучеників за віру. Саме завдяки Митрополитові Українська Народна Республіка уклала Берестейський договір, згідно з яким Холмщина відійшла до УНР.

Шептицький завжди допомагав українській дипломатії своєю авторитетністю та впливовістю. 1919 року він виїздить зі Львова до Рима, й завдяки йому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнає УНР. З Рима він їде до Парижа, де зустрічається з Президентом Франції Міллєрандом. Звідти їде до Бельгії і там також заручається підтримкою та визнанням своєї держави. Відвідує своїх вірних у Північній та Південній Америці, Канаді. Звідти повертається до Відня, де з політиками Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким та Степаном Вітвицьким обговорює майбутнє України. Тоді Рада амбасадорів вирішувала, чи бути Галичині вільною. Сподівалися на краще, але Рада, незважаючи на обіцянки Митрополитові, віддала Галичину Польщі. Розчарованих українських політиків, серед яких не один намагався покінчити життя самогубством, дізнавшись про вердикт Ради амбасадорів, Шептицький переконував, що ніяк не можна впадати у відчай і втрачати віру. Україна просто стала жертвою часу, але за нею майбутнє, прийде час, коли вона стане вільною.

Митрополит Андрей чи не в кожній суспільній галузі доклався до її розвитку, мав величезний вплив на духовність свого народу. 1906 року він організував першу в Україні прощу до Святої Землі - Єрусалима, в якій брало участь понад 500 чоловік. З особливою ревністю дбав про народну освіту. Допомагав матеріально багатьом середнім школам, "Просвіті”, "Рідній школі”. За власні кошти придбав будинок для дівочої гімназії, а в соборі св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей. Віддав свої землі для садівничої школи в Липованні, а для хліборобської – в Коршові. Підтримував дитячу патріотичну організацію "Пласт”, подарувавши їй для літніх таборів свій маєток в Підлютому. 1903 року заснував Народну лічницю, в якій могли безкоштовно лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали монахині.

Здібним дітям та молодим перспективним богословам сприяв, щоби вони могли навчатися у вищих навчальних закладах, семінаріях. Допомагав талановитим митцям. Був меценатом таких відомих художників, як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас. А також допоміг здобути освіту в консерваторії співакові Михайлові Попелю, який згодом став провідним басом на сцені Львівської опери.

Заснував Студитський науковий інститут, якому подарував велику бібліотеку. 1919 року заснував богословський факультет при Духовній семінарії у Львові, який 1928 року був реорганізований в Богословську академію з філософським та теологічним факультетами. Ректором у той час був отець-доктор Йосиф Сліпий. 1939 року було заплановано відкрити в Академії правничий факультет, що мало покласти початок створення Українського католицького університету. Митрополит Шептицький викладав у Богословській академії аскетику Західної і Східної Церкви, домагався, щоб, окрім польських науковців, там викладали й українські професори. 1923 року заснував Богословське наукове товариство, яке видавало часопис "Богословіє” та "Праці Богословського наукового товариства”. 1939 року заснував Український католицький інститут Церковного з'єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив його брат, Архімандрит Климентій Шептицький.

Був засновником чинів та згромаджень. 1904 року заснував Чин св. Теодора Студита в Скнилові під Львовом. Уклав монаші правила "Типікон”. 1913 року запросив у Галичину Чин Редемптористів, що прийняли східний обряд, серед яких були голландці та бельгійці. Вони вивчили українську мову й працювали для нашої Церкви, виховавши гідних монахів-українців, серед яких варто згадати Миколая Чарнецького. Заснував також жіночі монаші Згромадження сестер Студиток, Милосердя, Пресвятої Родини, св. Йосифа, священномученика Йосафата. 1919 року видав Унівський Устав, у якому наголошував, що повинно бути одне стадо і один пастир, писав про духовну єдність народу на прикладі чернецтва. Прагнув відродити давній український монаший дух, і це йому на Божу славу вдалося.

Митрополит Шептицький і українська культура

Він був великим естетом. Любив мистецтво усією душею. Скільки разів ще в юності подорожував за кордоном лише з однією метою – вивчати живопис, архітектуру, ознайомитися з культурою тієї чи іншої країни. Але також з не меншою цікавістю вивчав і українське мистецтво, збираючи усе вартісне, рятуючи від загибелі. Ще перебуваючи в Добромильському монастирі, Митрополит Андрей часто бував у маленькій церковці в околиці біля лісу. Там він завжди довго медитував коло старенького іконостасу, намальованого невідомим сільським художником. Так заворожували ці збляклі та пошкоджені від часу фарби, які берегли дух молитви, молитовний і трепетний стан душі маляра, вони дихали, вони промовляли... Вже будучи єпископом, Шептицький чудом врятував ці ікони від загибелі. Церкву зруйнували, збираючись на її місці побудувати нову, а ікони хотіли спалити як старий непотріб. Шептицький нагодився саме вчасно і буквально витяг їх із вогнища. Згодом вони склали сакральну колекцію, яку Митрополит започаткував саме в соборі св. Юра, яка зберігалася в п'яти кімнатах. Це й був перший музей. У збірку увійшли й цінні давні ікони, які Митрополит Шептицький привозив, подорожуючи Італією. Згодом він придбав приміщення для музею, будинок польського маляра Яна Стики неподалік від собору св. Юра. 1905 року Митрополит Андрей запросив до співпраці доктора мистецтвознавства Іларіона Свєнціцького. Він став першим директором музею. Цього ж року Свєнціцький побував у Почаєві, Бердичеві, Житомирі, Києві, на Лемківщині, Гуцульщині, а також у Москві, Петербурзі, Мінську, Вільні, звідки привіз для музею ікони та іншу цінну церковну атрибутику. До співпраці було також запрошено знавця давньої української ікони, маляра Модеста Сосенка, який зібрав багато старих ікон із Долинщини. Шептицький дбав про те, щоби зберегти якнайбільше пам'яток нашої цінної старовини. Найкращі, найцінніші зразки давнього мистецтва могли багато чого навчити як митця, так і просту людину, а невірного, можливо, наблизити до віри, до Бога, відкрити щось світле і добре… Невдовзі в музеї з ' являються й стародруки, рукописи. Було запрошено до співпраці відомого вченого, дослідника церковної та народної архітектури Вадима Щербаківського. Музейні збірки стали джерелом цікавих досліджень не тільки українських, а й зарубіжних учених. Українська інтелігенція всіляко намагалася підтримати такий перший на Західній Україні масштабний музей. Йому передали цінні архіви професори Іван Пулюй та Володимир Шухевич. Для допомоги музеєві було засновано Товариство охорони української старовини. Митрополит закликав свідомих духовних осіб, малярів та інтелігенцію ставитися до свого сакрального надбання з трепетною повагою та благоговінням, при можливості рятувати, збирати ці вартості, адже це не тільки культурний скарб, не тільки скарб минулого, а й скарб віри. Вони покликані відкривати нам і нашим нащадкам не тільки найкращі традиції сакрального малярства, а й дарувати одкровення людської душі, одкровення християнської сутності свого народу.

1911 року Митрополит Андрей вирішив придбати для музею більше приміщення. Ним став будинок професора Дуніковського, де й тепер ( проспект Свободи, 41) є цей музей, а колишній будинок Стики, він віддав геніальному художнику, якого підтримував матеріально, Олексі Новаківському, який влаштував у ньому свою майстерню і малярську школу. З ним працювало ще двоє відомих художників, яких теж підтримував Митрополит – Осип Курилас і Модест Сосенко. Згодом зі школи Новаківського вийшли чудові відомі художники – М. Мороз, С. Гординський, М. Левицький, В. Гаврилюк, які значно збагатили українське мистецтво.

13 грудня 1913 року Кураторія музею запропонувала назвати його ім'ям Митрополита Андрея Шептицького. Але Митрополит скромно відмовився, натомість запропонувавши дати музеєві назву Національного. Цього ж таки року Національний музей було відкрито для загального відвідування, і відтоді він стає відомим не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Тут витворюються традиції, ведуться реставраційні та науково-дослідницькі роботи. Видаються цікаві наукові праці: "Про музей і музейництво”, "Прикраси рукописів”, "Початки книгопечатання на Україні” І. Свєнціцького, "Дерев'яні церкви Галицької України” , "Іконопис Галичини” Лушпинського, "Каталог старопечатних книг церковного музею”... З Національним музеєм пов'язані славні імена Ярослава Пастернака, автора книги "Археологія України”, згодом директора Музею наукового товариства ім. Т. Шевченка, Михайла Драгана, автора двохтомника про церкви, поета Богдана Кравціва, Ярослави Музики, художниці та реставратора... Митрополит Андрей Шептицький писав: "Національний музей допомагає митцям у кожному напрямі – не лише малярам, скульпторам, музикам і письменникам, а й ремісникам всякого роду пізнавати свій нарід і усвідомити собі дорогу власної творчості”.

Створення Національного музею було великим поступом у нашій культурі. Його фонди сьогодні є одними з найбільших у світі. Збережені старовинні сакральні пам'ятки виявилися найкращими взірцями не тільки українського, а й світового мистецтва. Вивчення їх дало нам розуміння найкращих традицій малярства, вони дали напрямок для розвитку сучасного, модерного українського сакрального мистецтва, в якому чудово збереглася стара першооснова тих відомих і невідомих давніх малярів, "живі” фарби з ікон яких і досі промовляють до нас... І дуже тішить те, що у великого Мирополита сьогодні є послідовники, які подовжують його святу справу.

Митрополит Шептицький в роки більшовицької та німецької окупацій

17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польсько-радянський кордон і окупували Галичину. Буквально за лічені дні були ліквідовані новою владою духовні семінарії, монастирі, католицькі видавництва, школи... Більшовики вели активну атеїстичну пропаганду, силою зганяючи людей на комуністичні мітинги, на яких проповідували безбожні ідеї. З огляду на великий авторитет Митрополита Шептицького не чіпали, але шукали якогось великого компромату, за який можна було би "пришити” йому якусь справу, влаштовуючи арешти та жорстокі допити монахів, священиків. Саме тоді розпочинаються репресії та терор не тільки проти Української Греко-Католицької Церкви, а й проти цілого українського народу.

В той час Митрополит видає ряд пастирських послань. До духовенства, в якому нагадує про найважливіший обов'язок – учити молодь катехизму, до монахів і монахинь, в якому закликає ширити Євангелії поміж людьми, давати приклад християнського життя і науку катехизму. Також пише звернення до української молоді, де просить бути їх правдивими християнами, до жінок-матерів, які мусять подбати про те, щоби виховати своїх дітей у християнському дусі, навчаючи їх правд святої віри. До речі, коли було заборонено в школах викладати релігію, Шептицький одразу порадив священикам не припиняти наук, а продовжувати навчати дітей в церквах. Він закликав вірних, щоби вони дбали про свого священика, забезпечуючи його й родину. Закликав українських християн виявляти свою любов до ворогів та безбожників, молитися за їхнє прозріння та спасіння. Видає окреме звернення до дяків ввести по усіх церквах загальний народний спів, бо ж хто співає, той молиться двічі. Таким чином Митрополит Андрей прагнув підняти в народу релігійний дух та запобігти занепаду його духовності. Пише чудовий есей "Як будувати рідну хату”, про ідеал Батьківщини, про християнські цінності, про те, що визначну роль у розбудові держави відіграє саме Церква.

Коли ж через 22 місяці Галичина позбулася більшовицької влади, він писав Понтифіку, що, незважаючи на великі втрати, українські християни вийшли з того тяжкого випробування очищені й скріплені у вірі. В одному своєму Пастирському посланні Митрополит Андрей Шептицький виявився пророком. Він писав: "Ми віримо і надіємося, що тепер Христос-Цар так побідить Своїх противників-безбожників, що вони припадуть до Його ніг, як блудні діти, і віддадуть Йому себе і все своє, щоби Він над ними царствував і провадив їх до вічного спасіння. Ми віримо, що та хвиля тріумфу Христа-Спасителя і Його Святої Церкви прийде, що вона наближається, що вона, може, недалеко...”

Коли 22 червня 1941 року розпочалася війна, більшовики тікали, залишаючи Західну Україну, від чого українці зітхнули з полегшенням – закінчився терор, репресії, моральні наруги, жорстока політика з нав'язуванням безбожництва та безкультур'я. Спочатку Митрополит Андрей вітав прихід німів у Галичину. З тим були пов'язані надії позбутися більшовицької влади і знову мати свою незалежну державу. 1 липня 1941 року він навіть видав пастирське послання, в якому підтримав проголошення Ярославом Стецьком незалежності Української держави, а німців трактував як визволителів. Але невдовзі всі ілюзії були розбиті. Нова влада виявилася жорстокішою та жахливішою від радянської. На думку Шептицького, заборона релігійної свободи і нав'язування атеїзму радянської влади не були таким страшним лихом, як вбивство людей і винищування євреїв німецькою владою. Західну Україну приєднали до німецького генерал-губернаторства, багатьох українських політичних діячів арештували… Хоча ще до приєднання Галичини до генерал-губернаторства Митрополит намагався цьому перешкодити і втримати її автономію, надіславши до Гітлера і Гіммлера телеграму із проханням-закликом не нищити ідеалу вільної України і дати українцям спокій. Але це не дало ніякого позитивного результату. Відтак Шептицький розпочинає свій протест. 1942 року видає нові пастирські послання "Про милосердя” та "Не убий”, в яких ідеться про цінні