" border="0" alt="" />
" border="0" alt="" />
| Головна » Файли » Митрополит Андрей » Статті в інтернеті |
Церковно-релігійна діяльність митрополита Андрея Шептицького
| 02.03.2010, 19:32 | |
| Наталія Діанова http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=78&Itemid=41 Церковно-релігійна діяльність Андрея Шептицького була націлена на
зміцнення та розвиток Греко-католицької церкви, поступове зближення з
іншими християнськими Церквами з метою їх подальшого об’єднання. Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». Одеса, 2007. Наталія
Діанова Починаючи з другої половини 1990-х рр. в Україні стали видаватись документальні збірники, де вперше були опубліковані документи із ряду архівосховищ Львова, Москви та Петербурга. Вони в значній мірі висвітлюють церковно-релігійну та громадсько-політичну діяльність А. Шептицького впродовж 1899–1944 рр. [5-8]. Серед наративних джерел чільне місце займають спогади матері митрополита – Софії з Фредрів Шептицької [13]. Вони дають можливість розглянути витоки формування церковно-релігійного та національного світогляду юного Шептицького. Народився майбутній митрополит 29 липня 1865 р. в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині у заможній українсько-польській родині, отримавши при хрещенні ім’я Роман – Олександр – Марія Шептицький. Його батько – Іван Шептицький був нащадком галицьких бояр, відомих ще за часів князя Лева. Багато членів роду Шептицьких стали фундаторами українських церков і монастирів. З часом цей рід спольщився і прийняв католицьку віру. Мати – Софія Шептицька – донька відомого польського письменника Олександра Фредро. Будучи добре освіченою (знала французьку, англійську та німецьку мови) та високодуховною особистістю, вона мала значний вплив на формування світогляду своїх дітей. Особливо теплими й близькими були її стосунки з Романом. Проте рішення свого 17-річного сина стати греко-католицьким священиком стало для неї спочатку жахливою несподіванкою. В своїх спогадах вона зізнається, що здавна чула як "про руське духовенство говорено з погордою, на що воно заслуговувало своїми хибами й бездонною темнотою, захланністю й обичаями”. Обряду вона не знала зовсім, але бачила, що "його представники належать до найнижчих верств населення”, а тому страшенно боялась, що "син її між ними схлопіє” [13, с. 34-35]. Софія Шептицька яскраво описує негативну реакцію свого чоловіка, коли він вперше почув про бажання сина йти до Василіанського монастиря: "Як від удару грому, як від укусу гадини відскочив він, кличучи: "Ніколи” [13, с. 36]. Тож можна не погодитися з поглядами деяких істориків, зокрема, В. Дорошенка, М. Чубатого, Г. Лужицького та інших, які явно перебільшують вагу родинних традицій служіння Греко-католицькій церкві та усвідомлення свого українського коріння, дбайливо збережених та переданих Романові його батьком. Доктор А. Заремба взагалі стверджує, що Іван Шептицький не виявляв зацікавленості українськими справами, тож і не міг прищепити проукраїнських симпатій синові. Його інтерес до минулого зводився до складання генеалогії власного роду, для якого йому вдалося нарешті здобути графський титул у 1871 р. Тож рішення Романа Шептицького про зміну обряду дослідник пов’язує з релігійним підґрунтям [1, с. 194-195]. Сам же Роман у листі до батька писав, що думка стати ченцем Василіанського монастиря прийшла до нього ще в шостому класі гімназії. Її витоки він пов’язує із родинною любов’ю до унії та розповідями батька про життя їх предків [13, с. 54-57]. Будучи переконаним у правильності та силі свого покликання він погодився пройти випробовування, накладені на нього батьком. Спочатку це була невдала служба в армії (1883 р.), під час якої Роман тяжко захворів і змушений був її залишити, потім – навчання на теологічному та юридичному факультетах Вроцлавського та Краківського університетів (1884-1887 рр.). В своїх листах до матері він писав про душевні страждання, яких він зазнав, підкоряючись волі батька: "Тато не довіряє моєму покликанню, а навіть явно противиться моїм намірам і тому не в силі зрозуміти того, що я переживаю”. Але свої почуття приховував від батька, бажаючи "мужньо нести свій хрест” [13, с. 64-65]. У 1886-1887 рр. Роман здійснив свою першу подорож до Росії, під час якої відвідав Москву та Київ, де мав можливість познайомитися із життям Російської православної церкви. Проте в коло його інтересів входили не лише культурні та християнські пам’ятки, але й духовне та громадське життя населення. У Києві Роман увійшов до товариства української молоді, познайомився з професором В. Антоновичем, який справив на нього величезне враження. відвідав музей Духовної Академії, де відбулась його перша зустріч з Миколою Петровим, в майбутньому – відомим істориком української літератури [13, с. 87, 145], побував у святині Київського православ’я – Києво-Печерській Лаврі та деяких монастирях. Цікаві знайомства чекали на нього і в Москві, зокрема, з професорами університету Гераськом і Брідішеном, з українським письменником Марком Кропивницьким, професором Богослов’я отцем Врублевським. Проте найбільше враження на нього справила зустріч із російським філософом і письменником Володимиром Соловйовим, відомим своїми прокатолицькими настроями. Він розробив власну релігійно-філософську систему і був активним прихильником ідеї об’єднання християнських Церков. Роман зазначав у листі до матері, що "варто було подорожувати аж до Москви, щоб бодай познайомитися з ним [13, с. 88]. Багато ідей Р. Шептицького виникло й було вперше сформульовано в процесі плідного спілкування з представниками російської богословської думки та із росіянами, які шукали шляхів до християнської єдності. Згодом, уже будучи главою УГКЦ, він неодноразово піднімав проблему об’єднання християнської Церкви, наполегливо шукаючи для її вирішення однодумців та помічників серед російського православного та старообрядницького духовенства. 19 травня 1888 р. Шептицький отримав титул доктора права Ягелонського університету в Кракові. Через дев’ять днів батьки власноруч відвезли 23-х річного Романа до василіанського монастиря в Добромишлі, де вже 1 липня він одягнув василіанську рясу і прийняв духовне ім’я Андрей. А. Шептицький успішно пройшов усі ступені духовної кар’єри – від новіціяту (інституту попередньої підготовки і апробації для прийняття обітів у ченців) через чернецтво до висвячення на священика у 1893 р. Закінчивши декілька вищих навчальних закладів, він мав науковий ступінь доктора філософії, права і теології. Невдовзі він став ігуменом Онуфріївського монастиря василіан у Львові, а згодом, 17 вересня 1899 р., папа Лев ХІІІ призначив А. Шептицького Станіславівським єпископом. Уже в першому своєму пастирському посланні до духовенства новопризначений єпископ виклав програму діяльності, яка передбачала зміцнення Церкви, служіння на благо віруючих, християнське виховання молоді. Розуміючи, що частина українського духовенства сприймає його як чужинця – поляка, він закликав до об’єднання зусиль для подальшої розбудови Церкви, зазначаючи, що "є українцем з діда-прадіда і святий греко-католицький обряд полюбив усім серцем, присвятивши Божій справі все своє життя. Тож не може бути чужим для людей, які віддані серцем і душею тій же самій справі” [6, с. 2]. У Станіславові А. Шептицький заснував греко-католицьку семінарію, передавши їй понад чотири тисячі цінних книг із власної бібліотеки, написав ряд листів до пастви, присвячених вихованню молоді та моральним засадам християнської родини. Тут сформувалася головна мета його життя – створення на засадах християнської церкви соборної України, яка б забезпечила розквіт нації [10, с. 20]. Після призначення А. Шептицького митрополитом Галицьким і Львівським (1900 р.) розпочався новий етап його активної багатовекторної діяльності. Він зумів не лише зберегти Церкву як інституцію з чітко вираженим національним обличчям, але й перетворити її на чинник національного відродження та державотворення. Чимало зробив А. Шептицький і для розвитку українського національного життя, передусім у сфері культури. Коли у 1925 р. за рішенням польської влади у Львові був закритий український університет, в структурі якого функціював богословський факультет, він, користуючись правами, наданими договором між Ватиканом і Польщею, відкрив Богословську академію з філософським та богословським факультетами, яка стала єдиним вищим українським закладом у тогочасній Польщі. За ініціативою митрополита був заснований церковний музей, який з липня 1911 р. почав діяти як український національний. Тут працював великий науковий колектив, який займався справою збереження, примноження, популяризації та дослідження культурної спадщини України [2, с. 420]. Будучи щедрим меценатом українського національного мистецтва, на якому добре розумівся, А. Шептицький передав до музею колекцію із 9 880 предметів. Серед них – рукописи ХV-ХVІІІ ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення та інші старожитності [10, с. 21]. Він призначив стипендії для молодих людей, які вивчали мистецтво в Римі, Парижі та інших європейських містах. На свої кошти щороку утримував і давав освіту сорока хлопцям і дівчатам із незаможних родин. Провідну роль в житті митрополита Андрея відігравала екуменічна діяльність, кінцевою метою якої було об’єднання християнських Церков під зверхністю папи римського. Багата епістолярна спадщина А. Шептицького свідчить про активні пошуки союзників і прихильників ідеї екуменізму серед православних, старообрядців і греко-католиків, які проживали в межах Російської імперії. Своєю невтомною діяльністю він здобув повагу та симпатії певної частини росіян. Це, зокрема, єпископ Волинський і Житомирський Антоній (Храповицький), майбутній екзарх греко-католицької церкви в Росії – Леонід Фьодоров, священики: Володимир Абрикосов, Гліб Верховський, Йоан Дейбнер, Алексій Зерчанінов, Микола Толстой; миряни: Володимир Балашов, князь Петро Волконський, Любов Фьодорова, Наталія Ушакова та інші [7, с. ХІІ-ХІІІ]. Місійна робота УГКЦ на теренах Росії була досить складною й мала певну специфіку. Адже до прийняття закону про віротерпимість (1905 р.) перехід із православ’я до будь-якої іншої конфесії суворо карався. Винуваті у віровідступництві позбавлялися батьківських прав і підлягали виселенню за межі держави з конфіскацією всього майна. Уніатські єпархії були фактично знищені російським урядом, а незначна кількість прихильників Риму, як правило, приймала католицький обряд. В таких умовах митрополит вважав за доцільне сформувати спочатку ієрархічну структуру Греко-католицької церкви в Росії шляхом встановлення "діалогу” з представниками православного духовенства, метою якого було створення атмосфери взаємного довір’я та порозуміння. Це мало стати запорукою подальшої згоди на шляху до єдності [6, с. 38]. З 1903 р. митрополит Андрей розпочав жваве листування із єпископом Антонієм (Храповицьким). Листи були пройняті взаємною повагою і торкалися, в основному, богословських проблем. Однією із найважливіших тем, які піднімалися владиками, було питання про можливість об’єднання Церков. У своїх листах А. Шептицький обґрунтовував думку про необхідність християнської єдності, підкреслюючи, що греко-католики, як і православні, віддані східній релігії і різнять їх лише погляди на влаштування Св. Церкви, яка була розділена внаслідок несприятливих історичних подій [7, с. 37-38]. Запорукою подальшого порозуміння з православним духовенством митрополит Андрей вважав послання Константинопольського Патріарха Йоакима ІІІ і синоду Константинопольської Церкви до всіх Православних Церков (1902 р.), де піднімалося питання про відносини із Західною та Протестантською Церквами і звучав заклик до церковної єдності. Для цього Патріарх пропонував стати на шлях поступового взаємного зближення християн різних конфесій, в результаті якого будуть визначені найкращі заходи і засоби для майбутнього об’єднання [7, с. 760-764]. Однак листи Антонія свідчили про глибоку прірву, яка розділяла православних і греко-католиків. Він запевняв А. Шептицького, що той не знає справжнього російського життя і запрошував приїхати до Росії щоб познайомитися із православ’ям і зрозуміти його глибоку відмінність від католицизму [7, с. 88-90]. Митрополит Андрей пропонував припинити безпідставні суперечки про перевагу тієї чи іншої церкви і серйозно замислитись над тим як і яким чином можна зблизитись католикам із православними і краще пізнати один одного. "Що тут довго тлумачити про перевагу однієї церкви над іншою? – писав він. Одна лише є у світі істинна Церква Христова: чи вона православна, як її у вас називають, чи католицька, як її називаємо ми. Тепер вона розділена навпіл. Але не сама вона розділилась, а розділена насильно політикою. Тому вона повинна знову з’єднатись, повинна необмінно, повинна обов’язково, повинна Христа ради, Бога істинного ради” [7, с. 91-92]. Владики так і не змогли зустрітися й досягти порозуміння у справі церковного зближення, а з 1907 р. їх листування стало більш прохолодним. В цей час А. Шептицький зробив перші кроки (за повної хоча й таємної підтримки папи Пія Х) до заснування Російської Греко-католицької церкви. У 1907 р. він інкогніто здійснив подорож до Російської імперії, щоб безпосередньо вивчити на місці релігійну та церковну ситуацію [4, с. 190]. Хоча ці перші спроби мають певне харизматичне і навіть романтичне забарвлення, вони мали неабияке значення для подальшої екуменічної діяльності митрополита. Ідею християнської єдності А. Шептицький не залишав і в період першої світової війни. Він надіявся, що перемога австрійської армії дасть змогу об’єднати усі українські землі, звільнити Українську Церкву від влади Петербурзького Синоду та створити єдину помісну Церкву під зверхністю Риму [6, с.130-131]. Коли ж ці сподівання не справдились і російські війська увійшли до Львова (1914 р.), митрополит здійснив богослужіння, де виголосив досить сміливу проповідь: "Браття, християни! Ми повинні палко дякувати Господу за те, що тепер російський народ, відділений від нас кордоном і знавший тільки ”казенное православие”, побачить істинну Православну Церкву в лиці процвітаючої в Галичині унії” [7, с. 720]. Ці слова дорого обійшлися А. Шептицькому. Наступного дня він був звинувачений у виступі проти російської армії, заарештований і висланий з Галичини. Спочатку його відвезли до Києва, потім до Нижнього Новгорода, а згодом до Курська, де він провів два роки. Після цього митрополита перевезли до Суздальського монастиря, який слугував в’язницею Священного Синоду. Лише після неодноразових виступів прогресивної російської громадськості на захист А. Шептицького, він був перевезений до Ярославля на вільне поселення. Лютнева революція 1917 р. принесла свободу митрополиту й дозволила значно пожвавити діяльність УГКЦ в Росії. Повертаючись із заслання він прибув спочатку до Петербурга, де його урочисто зустріли члени української делегації: О. Лотоцький, М. Могилянський, М. Славинський та П. Стебницький; католицьке духовенство на чолі з єпископом І. Цепляком; греко-католики і представники польської, білоруської та литовської громад. Наслідком плідної діяльності А. Шептицького в Петербурзі стало проголошення екзархату Греко-католицької церкви Росії (29 травня 1917 р.) і призначення її екзархом Леоніда Фьодорова, юрисдикція якого розповсюджувалася на територію всієї Росії, за виключенням України і Білорусії [7, с. 722]. Оточення митрополита плекало в той час великі місійні плани, вважаючи, що тепер немає ніяких перешкод для запровадження унії в Україні. О. Лотоцький намагався спростувати ці сподівання, стверджуючи, що "українські почуття, що так урочисто виявилися в зустрічі митрополита Галицького, походили зовсім не з джерела конфесійного, а з мотивів національних та з гуманного почуття, якого не могли не викликати терпіння цього ідейного страдника. Коли ж би українські земляки доглянули якийсь замах на їх батьківську віру, то ті почуття їх прибрали б інший характер. Унійна акція безперечно відновила б потворні картини вже раз пережитого в нашій історії середньовіччя” [11, с. 86]. Значне пожвавлення в офіційних українських колах викликав приїзд митрополита Андрея до Києва наприкінці квітня 1917 р. На засіданні Центральної Ради обговорювалось питання про зустріч А. Шептицького. Визнаючи його загальнонаціональні заслуги, діячі українського уряду досить насторожено відносились до унійних настроїв митрополита. Вирішено було влаштувати урочистий прийом А. Шептицькому в Центральній Раді, де його 28 квітня 1917 р. вітали провідні діячі українського уряду. Великим українцем назвав тоді митрополита Михайло Грушевський, а Сергій Єфремов порівнював його прибуття до столиці України із в’їздом Богдана Хмельницького до Києва після перших перемог українського війська над польською шляхтою. Він наголосив, що поява митрополита в залі засідань парламенту набирає символічного значення, бо вона являється перемогою правди над неправдою, волі над неволею [8, с. 4-5]. Проте під час приватного візиту голові Центральної Ради М. Грушевському та його родині, митрополита приймали досить прохолодно, вбачаючи в його особі не лише національного лідера, але й представника Риму [11, с. 87]. Варто згадати, що М. Грушевський взагалі був далеким від будь-якої співпраці з духовенством і церквою. Впродовж свого візиту до української столиці митрополит Андрей продемонстрував чітку національну орієнтацію УГКЦ, збереження нею української мови та східного обряду богослужіння, що позитивно позначилось на відношення до УГКЦ у Наддніпрянській Україні. А. Шептицького тепло вітали делегати селянського з’їзду, де він виступив із промовою. На той час у Києві існувала невелика громада греко-католиків, до якої входили, в основному, переселенці з Галичини. Митрополит значно активізував її діяльність і встановив у столиці апостольський вікаріат України, призначивши вікарієм отця Михайла Цегельського. Вже через рік до парафії належали 5 тисяч жителів міста та 10 тисяч із околиці. Досить швидко була збудована греко-католицька церква по вулиці Павлівській, де активно діяв парох Микола Щепанюк [12, с. 212]. Тож Центральна Рада хоча і не визначила чіткої політики щодо діяльності УГКЦ в Україні, проте й не чинила перешкод на шляху її розвитку. Православне духовенство з прикрістю відзначало активність місії греко-католиків. Священик Подільської єпархії повідомляв про приїзд митрополита Андрея на зібрання православного духовенства Поділля в Шаргородському монастирі, де він пропонував прийняття унії, обіцяючи різні блага. Розорені під час війни парафії Поділля залишилися без священиків, тож були зайняті уніатами-василіанами [11, с. 89]. Багато греко-католиків поселилося в різних регіонах Південної України, що спричинило появу там їхніх громад. Одна із них, на чолі з отцем Іллею Кливаком почала діяти в Одесі. Спочатку, у зв’язку із відсутністю своєї церкви, богослужіння здійснювалися в приміщенні католицького костелу [6, с. 157]. У червні 1918 р. греко-католики звернулись з відозвою про збір пожертв на побудову свого храму в місті. Одним із перших відгукнувся А. Шептицький, який надіслав матеріальну допомогу на розбудову церкви [6, c. 151]. У своїх листах до митрополита І. Кливак описував заходи, які він здійснював з метою поширення впливу УГКЦ. Це і виступи з лекціями в різних установах, в тому числі й в університеті, і видавництво чисельних статей на релігійну тематику. Він просив надіслати священиків, маючи великі плани, націлені на поширення впливу УГКЦ у регіоні. 22 серпня 1918 р. отець Ілля повідомляв А. Шептицького про те, що влада виділила площу під церкву в дуже зручному та гарному місці, а Український Комітет надав 10 тисяч крб. на будівництво храму і 25 тисяч крб. на створення дитячого притулку. У зв’язку із цим прохав надіслати для праці сестер-служебниць. Маючи досить серйозні наміри стосовно розбудови греко-католицької громади, він планував відкрити згодом гімназію або ліцей католицький український [6, с. 155-157]. Подібна активізація діяльності греко-католиків спостерігалася в 1918 р. практично на усій території Української держави. Це стало можливим завдяки лояльному відношенню до них з боку уряду П. Скоропадського. Деякі українські політичні діячі неофіційно підтримували ідею проголошення Українського патріархату на чолі з А. Шептицьким. Навіть новообраний православний митрополит Антоній (Храповицький) вважав, що ідеал церковного пастиря гетьман П. Скоропадський вбачає не в ньому, а в А. Шептицькому [12, с. 210]. Однак сам митрополит нічого певного не знав про можливе обрання його патріархом [6, с.137]. В цілому ж державна політика стосовно релігійно-церковного життя була неоднозначною. З одного боку була розроблена спеціальна програма діяльності щодо УГКЦ, де планувалася навіть фінансування греко-католицьких священиків, а з іншого – офіційно підтримувалась діяльність Православної церкви [12, с. 213-214]. За доби Директорії УГКЦ була найбільшою та найвпливовішою в Україні після Православної. Це було обумовлено утворенням ЗУНР (1919 р.), яку будучи членом Української Національної Ради, палко вітав митрополит Андрей. Після проголошення Злуки значна частина греко-католиків влилася до складу УНР, де Міністерство ісповідань на чолі з І. Огієнко досить доброзичливо ставилося до їхніх потреб. В результаті своєї церковно-просвітницької діяльності митрополит Андрей органічно пов’язав діяльність Греко-католицької церкви з українським національно-визвольним рухом 1917-1920 рр. Проголошення радянської влади в Наддніпрянській Україні та підписання Ризького договору, за яким західноукраїнські землі відійшли до складу Польщі, внесли серйозні корективи в діяльність УГКЦ. Впродовж 20 – 30-х рр. А. Шептицький особливу увагу приділяв процесові національного відродження, вихованню молоді в дусі християнської моралі, національного патріотизму та загальнолюдського гуманізму. Тяжкі випробування лягли на плечі митрополита в роки Другої світової війни. У жовтні 1939 р., після приєднання Західної України до Радянського Союзу, А. Шептицький звернувся до деканів Львівської єпархії, де зазначав програму дій Церкви по відношенню до радянської влади. "Настала нова епоха, – говорив він. Зустрічаємо її покірно молитвою, великою надією на безконечну доброту та милосердя Ісуса Христа, який все робить на славу Божу та задля нашого добра. Програма нашої роботи така: будемо коритися владі, дотримуватись законів, оскільки вони не противні Божому Закону, не будемо вмішуватися в політичні та радянські справи, не будемо припиняти роботу для Христової справи серед нашого народу” [8, с. 21]. Не дивлячись на лояльне ставлення митрополита до радянської влади, він був для неї досить небезпечним. Радянські урядовці добре усвідомлювали його величезний авторитет серед усього населення Галичини. В оперативному повідомленні 3-го відділу УДБ УНКВС від 14 листопада 1939 р. було зазначено, що "Андрей Шептицький є найбільшим духовним лідером, який всіляко сприяє культурному, науковому та економічному розвитку населення Західної України. Про це свідчить організація ним різноманітних українських товариств, фінансова підтримка торгових підприємств, банків, українських організацій, допомога малозабезпеченим сім’ям, призначення іменних стипендій студентам тощо. Тож якби Шептицький задумав контрреволюційний виступ, то легко знайшов би масову підтримку. Але він, як і все його оточення, знаходиться в стані очікування” [8, с. 26-27]. Національний потенціал греко-католицької церкви на Галичині був настільки потужним, що радянська влада боялась її впливу на національну свідомість українців. Органи УНКВС встановили постійний контроль за митрополитом, підозрюючи його у підтримці націоналізму та антирадянських настроїв у Галичині [8, с. 35-43]. Щоб вберегти А. Шептицького від переслідування з боку радянської влади, друзі підготували план таємного вивезення його за кордон. Проте митрополит Андрей відмовився від такої можливості, віддаючи перевагу мученицькій смерті на Батьківщині життю удалині від свого народу, якому саме зараз він був так потрібен. Щоб не допустити мученицької смерті А. Шептицького та його подальшої канонізації Римом, вийшла директива Кремля, за якою заборонявся арешт митрополита. Тож постать глави УГКЦ в період першого етапу встановлення радянської влади в Західній Україні (1939-1941 рр.) слугувала гарантом її існування, а значить збереження духовних і культурних традицій населення регіону. У документах радянських органів державної безпеки, датованих 13 травня 1940 р., збереглися записи стосовно оцінки А. Шептицьким дій радянської політики на західноукраїнських землях. "З історичної точки зору, - говорив він, - ми повинні дякувати більшовиків за їх прихід до нас. Завдяки цьому таємне стало явним. Слова і дії комуністів значно відрізняються, а це підштовхує в наші обійми тисячі нових віруючих. Люди самі приходять до нас і в своїх сповідях висловлюють усе наболіле за ці вісім місяців нової влади. Більш того, до церкви зараз ходять навіть ті, хто приїхав сюди працювати з Радянської України та батьки командирів Червоної армії, які поселились в Галичині на постійне проживання. Це вселяє впевненість, що роль церкви і надалі буде лише зростати” [8, с. 134]. Радянські перетворення, які здійснювалися в цей час у Галичині, супроводжувалися насильством і терором, що негативно позначився на соціально-економічному, морально-психологічному та культурно-релігійному житті населення. Тож коли почалася німецька окупація краю, українці поставилися до неї досить прихильно, що було зумовлено страхом повернення радянської влади. Протягом усього періоду панування нацистів митрополит Андрей відчував цю атмосферу страху, яка глибоко пронизувала усі верстви українського суспільства [3, с. 229]. Проте перше почуття свободи, яке виникло після приходу німецької армії було нетривалим, так як нова влада теж базувалася на насильстві. На основі аналізу збережених документів можна припустити, що ставлення А. Шептицького до фашистського режиму впродовж 1941-1944 рр. зазнало значних змін. Андрій Кравчук виділяє три етапи сприйняття митрополитом нацистської окупації: від позитивного ставлення до приходу німців, вітаючи їх як визволителів від радянського гніту, до висловлення критичних зауважень стосовно деяких аспектів гітлерівської політики і, нарешті, до абсолютної опозиції німецькій владі [3. с. 236]. Шептицький боляче сприймав необхідність зміни своїх політичних поглядів, проте завжди знаходив мужність визнавати і виправляти допущені прорахунки та помилки. Документи, видані митрополитом влітку 1941 р. свідчать про прихильне ставлення до встановлення німецького режиму, вважаючи його запорукою визволення від радянської влади. Він радо вітав рішення Народних зборів у Львові, які 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української держави. З цього приводу вийшло його окреме звернення де говорилось: "Від уряду очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднювали б потреби й добро всіх замешкуючи наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі твої праці, Український народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам святу Мудрість з Неба” [8, с. 14]. Державотворчі погляди митрополита знайшли своє відображення у його пастирському посланні "Як будувати рідну хату”, написаному у грудні 1941 р. Погляди А. Шептицького, викладені у цьому документі, значно випередили свій час і нині зберігають свою актуальність. Ідеалом національного життя він вважав всенаціональну Хату-Батьківщину, де завдяки спільним зусиллям були б створені умови для щасливого життя людей. Український народ має виконати своє природне право – вибрати й установити форму управління своєї Рідної Хати. Митрополит, проаналізувавши різні форми правління, підкреслював, що влада повинна базуватися на християнських принципах, заповіданих Христом Спасителем: хто має владу, мусить дбати про добро тих, кому служить. У демократичному суспільстві, де значна кількість громадян може бути обрана до влади, необхідно здійснювати моральне виховання населення на основі євангельських принципів [9, с. 5, 8, 15]. Однією з найбільших проблем, яка стояла на заваді відновлення державності, А. Шептицький вважав відсутність єдності серед українців, що було спричинено довгим періодом належності українських земель до різних держав. Митрополит був переконаний, що для розбудови Рідної Хати необхідна повна єдність українців, в тому числі й релігійна, а тому від імені греко-католиків пропонував програму релігійного примирення. Щоб дати українському народу єдність, різні християнські Церкви в Україні мусять позбутися того духу розколу і ненависті, який приводить до того, що українець українцеві – ворог. Результатом церковного примирення може стати відновлення Київської митрополії й подальше піднесення київського престолу до достоїнства патріархату. А. Шептицький пропонував ідею канонічного підпорядкування Київському патріархові, обраному з православних, якщо той визнає владу Вселенського Архієрея [9, с. 32-47]. Німецька влада, яка вороже ставилась до ідеї українського державотворення, заборонила видавати це пастирське послання митрополита, вбачаючи у ньому загрозу для політики окупаційного режиму. Впродовж 1941-1942 рр. Кир Андрей зініціював відкритий екуменічний діалог із українським православним духовенством та інтелігенцією. Ця ініціатива викликала жваву реакцію православних, які відверто викладали свої погляди й побоювання. А. Шептицький звернувся до з пропозицією про об’єднання Греко-католицької та Православної церков під владою Київського митрополита, який мав бути обраним із православних чи автокефальних архієреїв. Цим самим він показував відсутність намірів підпорядкувати собі православних, якщо вони вирішать приєднатися до унії. Більш того, якщо Київський митрополит буде з’єднаний із Вселенською Церквою, то він висловлював готовність разом з усіма греко-католиками визнати його верховну владу. Митрополит Андрей розумів, що повна злука – це справа майбутнього. На даному етапі важливим чинником він вважав зближення та взаємне пізнання двох церков. підкреслюючи, що поєднання із Вселенською Церквою не потребує будь-яких змін у Православній церкві. Греко-католики в обрядових молитвах називають себе православними, "маючи ту свідомість, ту певність, що не втратили жодної цінної пам’ятки минувшини і нічого не втратили з Київського християнства” [8, с. 255-257]. Починаючи з 1942 р. А. Шептицький почав висловлювати критичні зауваження щодо німецької влади, яка порушуючи усі християнські норми і принципи, здійснювала масові насилля та вбивства. Незабаром він уже був повністю переконаний у тому, що "німецький режим є навіть більшим злом ніж радянський” і перейшов від критики й протесту до опору нацистській політиці [3, с. 240]. У своєму пастирському посланні "Не вбий!” він піднімав питання про недопустимість ненависті, насильства та геноциду, так як вони суперечать загальноприйнятим християнським цінностям. Заслуговує на увагу особисте звернення митрополита, надіслане на ім'я Г. Гіммлера у лютому 1942 р. у зв’язку із антиєврейським погромом у Рогатині, де висловлювався протест проти масового винищення євреїв і використання для цих акцій підрозділів української допоміжної поліції [5, с. 251]. Звичайно, що лист не мав ніяких позитивних наслідків, тож митрополит заявив про розрив із окупаційною владою і почав формувати християнську опозицію. Одним із її проявів стала організація кампанії порятунку євреїв (літо 1942 р. – літо 1944 р.), до участі в якій Шептицький закликав духовенство та віруючих. Внаслідок спільних героїчних зусиль від смерті було врятовано кілька тисяч євреїв [5, с. 258]. Про еволюцію політичних поглядів А. Шептицького в період другої світової війни свідчить його лист до Ватикану в березні 1944 р., де він писав, що навіть повернення радянської влади було б кращим від фашистського режиму: "Прихід більшовиків, можливо, буде корисним в тому значенні, що він покладе край анархії, яка панує тепер на всій землі” [3, с. 240]. В той же час Кир Андрей реально оцінював небезпеку для УГКЦ з боку комуністичної верхівки СРСР. Підстави для таких висновків давав досвід стосунків між греко-католицькими священиками та радянською адміністрацією у 1939-1941 рр. Влітку 1944 р., напередодні вступу радянських військ до Львова, виступаючи на архієпархіальному Синоді, митрополит заявив, що УГКЦ наближається великими кроками до найбільшої катастрофи в своїй історії, спричиненої помилковою оцінкою ролі Німеччини в історії України. Заради врятування Церкви митрополит заявив про підтримку радянської влади в Західній Україні на сесії Собору греко-католицького духовенства 7 вересня 1944 р. [8, с. 272-277]. Комісар державної безпеки Савченко у своєму супровідному листі відзначив прорадянський характер виступу митрополита і готовність його до контакту з радянською владою з метою забезпечення вільної діяльності УГКЦ якщо не на всій території України, то хоча б на західноукраїнських землях. А. Шептицький залишився палким прихильником об’єднання східної та західної Церков під зверхністю папи римського, але тепер цю ідею він підносив не як національну необхідність, про що він говорив у період німецької окупації, а як необхідність релігійну [8, с. 328-330]. Задля інтересів УГКЦ митрополит Андрей зголосився навіть написати вітального листа до Й. Сталіна. Але вже ніщо не могло врятувати УГКЦ, існування якої перешкоджало сталіністам проводити політику радянських перетворень на західноукраїнських землях. Вони прекрасно усвідомлювали, що А. Шептицький був ідеологом "самостійницької української орієнтації з експансією за Дніпро і створення Великої самостійної України” [6, с. 153-154]. Смерть 1 листопада 1944 р. відвернула від Владики сибірську хресну дорогу, якою судилося пройти його наступнику Йосипу Сліпому. Все своє життя митрополит Шептицький посвятив служінню Богу, Церкві та українському народу. Заповітною його мрією була єдність українців, яка була запорукою утворення об’єднаної християнської Церкви і розбудови власної держави. Продовжуючи політику своїх попередників – митрополитів В. Рутського та П. Могили, А. Шептицький, не приховуючи своїх мотивів, щиро прагнув втілити в життя програму єдності християнської Церкви. Проте його наміри значно випередили свій час і залишаються нереалізованими й нині. Духовний заповіт митрополита є закликом до усіх християнських Церков сьогоднішньої Української держави до широкої екуменічної діяльності з метою под | |
| Переглядів: 2566 | Завантажень: 0 | | |
| Всього коментарів: 0 | |