Головна » Файли » Митрополит Андрей » Статті в інтернеті

Андрей Шептицький та пошук єдності Церкви київської традиції
02.03.2010, 19:30
Ігор Шабан
http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=48&Itemid=41


Проаналізовано публікації вітчизняних та закордонних вчених щодо життя та діяльності львівського митрополита Української Греко-Католицької Церкви. Визначено, що однією з основних цілей митрополита Андрея було об’єднання Церков Київської Традиції в одну помісну Церкву у сопричасті з Верховним Римським Архієреєм. Наведено основні чинники та елементи, які можуть на думку Шептицького допомогти в досягненні цієї мети і з урахуванням цього внесено рекомендації щодо майбутнього діалогу між християнськими Церквами Київської Традиції.

Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність». Одеса, 2007.

Минуле століття було нелегким для християнства. Відноситься це особливо до країн, які відчули на собі вплив тоталітарних режимів. Влада цих країн в більшості своїй використовувала слабкість та недуги Церков з метою реалізації власної, суспільної-політичної мети. Однак без сумніву найбільшою слабкістю християн був і залишається брак єдності між ними.


Від самого початку християнства, Ісус Христос закликав своїх учнів до єдності, тому і тепер віруючі у Нього не можуть залишатися поділеними, бо кожен поділ серйозно впливає на спільну коекзистенцію членів Церкви і послаблює еклезіальні відносини.

Надія стати одним у Христі (Ів 17, 21) надихає християн на роздуми над власною еклезіальною ідентичністю, над спільним для усіх даром віри та над результатом сьогоднішнього поділу у християнстві. Усвідомлюючи онтологічну єдність Церкви, віруючі щораз сміливіше намагаються відкривати волю Господа, щоб шануючи різнорідність форм вираження віри, намагатись шукати результативні шляхи для поглиблення видимої єдності у Церкві.

Ще багато десятиліть перед ІІ Ватиканським Собором, який офіційно започаткував екуменічний рух в лоні католицької Церкви, певні принципи екуменічної поведінки в Українській Греко-Католицькій Церкві виразно накреслив митрополит Андрей Шептицький. Він усвідомив для себе велику відповідальність за єдність Церкви і тому особистою поведінкою заохочував своїх вірних до участі у справі об’єднання [12, с. 181-196]. Немало богословів погоджуються, що навіть сьогодні ці погляди не втратили своєї актуальності. На думку митрополита зовнішні зв’язки між Церквами сильно впливають на духовний стан цілої вселенської Церкви, а з причини послаблення цих зовнішніх зв’язків та видимої єдності, внутрішня єдність Церкви має небезпеку зникнення. Тому завдяки митрополитові народилась думка пробудження ідейної та доктринальної свідомості українських християн, яка б могла допровадити їх до позитивних міжконфесійних братерських відносин. Необхідно при цьому пригадати, що така концепція, на перший погляд, не є застарілою від пропонованих сьогодні екуменічних рішень. Різниця є лише у тому, що ініціативи Шептицького носили більш локальний характер, а сьогодні реалізуються як офіційно прийняті рішення вселенської Церкви [13, с. 224-225; 11, с. 72-73].

В особливий спосіб митрополит наголошував на потребі внутрішньої віднови серед вірних своєї Церкви та збудження щирого прагнення єдності, про яку так гаряче молився Ісус в часі Останньої Вечері. На його думку така поведінка повинна приготувати підґрунтя для правдивого діалогу між християнами.

Найціннішим у цьому є турбота про те, щоб до справи об’єднання Церков залучались усі християни. Подібна ідея сягає самих початків християнства Київської Русі, де прикладом є служіння та творчість київського митрополита Іларіона (1051-1055), якому товаришувала безупинна молитва про єдність християн: „[Господи] покажи нам своє милосердя, щоб ми […] в єдності віри – разом, весело та радісно славили Тебе” [10, с. 201].

Андрей Шептицький за винятково важливе і конечне вважав відбудову екуменічної свідомості у своїй Церкві. На його думку, для того щоб зреалізувати єдність усього християнства, на початку потрібно зреалізувати єдність окремих народів, також і українського бо не може з'єднатися цілість, коли частини роз'єднані і навпаки, нарід не може бути з’єднаний в одне ціле, якщо Церква є поділена. Лише Церква на його думку має здібність поєднати усіх, тому що стоїть понад спільнотами і політичними групами. Видно тут, що митрополит глибоко відчував болючу реальність поділу свого народу і Церкви, при цьому розумів що єдність Церкви безпосередньо залежить від єдності народу. Натомість єдність Церков буде можливою лише тоді, коли усі, без огляду на конфесійну приналежність, правильно зрозуміють природу Христової Церкви, її єдність та різнорідність. На жаль існує ще певний брак такого розуміння в лоні Української Греко-Католицької Церкви, а подібна ситуація є результатом звичайної ігноранції, з якої народжуються усілякі непорозуміння та помилки.

Згідно думки теперішнього наступника Андрея Шептицького, Блаженнішого Любомира Гузара, невміння та небажання погоди між собою вселенськість та єдність цілої Христової Церкви з помісністю та різнорідністю її окремих частин, загрожує знищенням автономії Церков sui iuris, як також і автономії Української Греко-Католицької Церкви [9, с. 6].

Митрополит Шептицький переконаний, що такі переконання безперечно мають велике значення для об’єднання Української Греко-Католицької Церкви з Церквою православною [14, c. 408-409; 6, с. 187]. Тому особливо важливо, щоб під час приготування до діалогу із православною стороною зробити глибокий аналіз історично-релігійних умов розвитку Церков східної традиції. Ієрарх вважав, що перед початком практичної дискусії про справи які ділять, потрібно призадуматись над тим, що є спільного і у чому ми є одно. Варто зазначити, що по цій лінії пішов офіційний католицько-православний діалог [2]. Таке порозуміння у справах меншої ваги створить атмосферу взаємної довіри для сторін, відкине упередження, наблизить та відкриє широко двері до конкретних розмов. Бо коли сторонам діалогу справді залежить на покращенні відносин, то безперечно дійдуть до порозуміння у справах які не викликають великих сумнівів, віднайдуть те, що спільне, що єднає і від чого можливим буде зробити перші кроки до реального поєднання.

Для Української Греко-Католицької Церкви існує все ж небезпека, що традиційне мислення, закорінене в минулому, може допровадити до результату, коли після тисячолітньої історії християнства на Україні та після 400 років від часу підписання Берестейської Унії статус київської католицької митрополії буде визначатися не способом підпорядкування Столиці Св. Петра, але способом підпорядкування абсолютній владі єпископа тієї Столиці. Що більше, з повноти помісності залишено буде лише право користуватися своєю обрядово-літургічною спадщиною, яка з часом також має шанс бути зредукованою. Тому ідучи по лінії митрополита Шептицького, його сучасні наступники на митрополичому престолі переконані, що разом із нашими братами православними, ми греко-католики мусимо поставити Церкві Риму наступне запитання: якщо сучасний стан Східних Католицьких Церков є застарілою моделлю, яка випливає із неактуальної сьогодні теології та не може бути методом єдності Церков у майбутньому, як вже не раз про це говорив Рим, то з якої причини греко-католики і надалі продовжують перебувати у такому стані?” [3, с. 419]. Якщо ж наступила зміна моделі Церкви та розуміння її єдності, то без сумніву такі зміни повинні бути врахованими Конгрегацією для Східних Католицьких Церков. А це з черги вимагає змін у канонічних відносинах між Римом та Східними Католицькими Церквами. Лише після таких кроків Українська Греко-Католицька Церква може бути правдивим свідком церковної єдності та свідком надії на майбутнє [4, с. 7-47].

Митрополит Андрей без сумніву розумів, що на протязі вже довгого часу поділів з’явилось багато перешкод, які створюють труднощі на шляху до спільного наближення та поєднання у вірі. Варто однак звернути увагу на те, що між українським православ’ям та Українською Греко-Католицькою Церквою є багато спільного: один Символ Віри, ті самі книги Святого Письма Старого та Нового Завітів. Українці однаково хочуть бути християнами, визнавати Христа за свого Бога і Спасителя, та вірити в Святу Трійцю: Бога Отця, Сина і Святого Духа. Крім цього, як православні так і греко-католики мають ті самі літургічні обряди, святі тайни та спільні форми їх уділення, глибоку євхаристичну побожність та пошану до Богородиці, цю саму науку Отців Церкви, духовну спадщину руських святих та спільну народну культуру. Пам’ятаючи про це, та намагаючись все більше пізнавати один одного можуть розширити та збагатити спосіб бачення та інтерпретації доктрини обох сторін. Тривання у поділі та взаємній ворожості буде навпаки ще більше ранити душі вірних та послаблювати Христову Церкву.

Сьогодні, після століть взаємного поділу варто прислухатись до пропозицій Львівського митрополита та поглиблювати спільні зустрічі і дискусії між Українською Греко-Католицькою Церквою та православними Церквами в Україні. Спільний характер Церков та позитивне ставлення до минулого можуть направити такий народній діалог до чітко окресленої мети: повернення до повноти спільноти (koinonia) між українськими Церквами візантійсько-слов’янської традиції. Головною нормою повинна стати біблійна педагогія та заклик до зміни способу мислення (metanoia). Однак найважливішим елементом для повернення сакраментальної єдності повинно бути взаємне навернення та прощення.

Ієрарх є переконаний, що для досягнення цієї мети український народ вимагає безупинної молитви. Здається, що відновлення братерських відносин між східними католиками та православними є обов’язковим елементом сучасності. Разом ми є набагато сильнішими, разом можемо результативніше боротись з гріхом та проблемами сучасного світу, обстоювати християнські вартості [5, с. 207].

Головним критерієм сучасного екуменізму, повинна стати спільна праця та об’єктивне християнське свідчення. Поняття oikoumene не означає лише прямування до єдності, але вказує на спільну турботу і допомогу в конфронтації з проблемами сучасного світу. З особливою любов’ю звертав свою увагу львівський ієрарх на Схід та його роль у справі творення атмосфери наближення поділених Церков. Вважав східне християнство за окремий різновид, який творить свою особисту релігійну індивідуальність, що в якійсь мірі є спільним для усіх східних народів. Східна Церква зберегла серед своїх вірних цінну традицію для вселенської Церкви: особливо сильний зв'язок між Церквою та народом. Вже на початку минулого століття митрополит Андрей декларував, що Українська Греко-Католицька Церква є відкритою та доброзичливою до інших конфесій. Не відгороджується муром від інших, бо коли Церква є закритою в собі самій то не має Духа універсалізму, а будь які перешкоди і трудності, що з’являються на шляху наближення та поєднання Церков беруть свій початок головно з людських упереджень та зарозумілості.

З перспективи часу можна зауважити, що богослов’я поєднання, яку розвивав львівський митрополит була відкритою на діалог і вплинула передовсім на об’єднувальний рух серед слов’янських народів. Спричинилась вона до формування нової богословської мови, мови біблійної та літургічної. Без сумніву правдиво екуменічне богослов’я будується на головній правді про одну неподільну Церкву. Тому на думку митрополита Шептицького богослови, які намагаються працювати для реалізації єдності Церкви, повинні служити одній вселенській Церкві, бо педагогія діалогу вимагає глибокого духового приготування і правдивої переміни думки та серця (metanoia).

Без сумніву Андрей Шептицький зробив багато для діалогу з православною Церквою в Україні. Вважав, що коли після століть поділу є нагода до зустрічі і порозуміння, то потрібно використати її в дусі відповідальності перед історією і своїм народом.

На цьому місці варто покликатись на інтуїцію митрополита. Він підкреслив, що лише Дух Святий, без огляду на усі суперечки, будує єдність усієї людськості. Це Дух, завдяки духовним дарам і любові творить Тіло Христове. Дія Святого Духа не знає меж. Цю віру та оптимізм дає нам само Об’явлення. Єдність повинна бути збудована на прикладі єдності, яка існує у Святій Трійці. Усвідомлення собі цієї єдності, як родинних відносин між Отцем і Сином, поєднаних взаємною любов’ю, любов’ю у Святому Дусі, зроджує прагнення її наслідувати.

Людина входить до Божої родини через спільноту із Христом. У тій спільноті повинна панувати гармонія на зразок Святої Трійці: Отця, який уособлює усе вітцівство та владу; Сина, який уособлює усе синівство та підпорядкування; і Духа, який уособлює усю турботу та любов [7, с. 40].

Крім цього, кожен з нас повинен виконати акт цілковитого віддання себе Ісусові Христові і відверто сказати: приймаю Тебе і приймаю кожного іншого, який до Тебе признається – незалежно від кольору шкіри, рис обличчя, мови чи культури.

Сьогодні однак, ми, поділені християни, протиставимось Божій Ласці, дуже часто, звертаючи увагу на речі менш істотні та чинимо їх предметом суперечок. Коли б ми цілковито і без застережень прийняли іншу особу, коли б на першому місці справді був Христос – тоді б знайшли ми спрагнену єдність.

До того часу, доки усі не відчують до глибини своєї душі цього болю, якого причиною є поділ у християнстві – не відбудеться жодних змін. Поділ у Церкві є ніби хвороба в організмі Церкви, ненормальним станом. Відчути це повинні усі. Апостол Павло писав, що коли хворіє один член організму, то цілий організм це відчуває (див. 1 Кор 12, 26). Те саме діється і у містичному Тілі Христа, яким є Церква. Важливим отже є погляд у майбутнє без страху, вільно. Бог закликає нас до творення чогось нового, оригінального шляху, який веде до вирішення існуючих проблем в українському церковному середовищі. Вимагає це без сумніву усвідомлення і почуття особистої гідності та еклезіальної ідентичності. Потрібно почати мислити в рамках стратегії майбутнього, намагатись вийти за межі особистих, індивідуальних зацікавлень та амбіцій. Розпочати правдиву працю для єдності Церков.

Сьогоднішні реалії вказують нам на можливість збереження церковної ідентичності, вказують на стежку до помісності кожної Церкви sui iuris. У такому розумінні Українська Греко-Католицька Церква могла б стати елементом єдності між східним православ’ям та західним католицизмом [1, с. 42].

Часто однак богослови порівнюють Українську Греко-Католицьку Церкву до мосту, який поєднує Схід та Захід. З подібною думкою особливо не погоджується теперішній патріарх Любомир. Міст поєднує два береги, але властиво є лише мостом, і ніколи землею або грунтом, а через це можна сказати що є нічим. Тому порівняння Української Греко-Католицької Церкви з мостом здається не дуже вдалою паралеллю. Блаженніший Любомир бачить Українську Греко-Католицьку Церкву більш у ролі посередника, який маючи власну ідентичність, перебуває одночасно по обидві сторони. Цей посередник може не лише поєднувати, але також давати, показуючи свою життєдайність та вітальність [8, с. 3-4]. На його думку, завдяки еклезіології Церков-Сестер надходить момент правдивої переміни. Східним Католицьким Церквам вже час розпочати ставити запитання: Ким ми є? Куди прямуємо? Куди це нас допровадить? Чи не час вже скинути із себе застаріле табу закидів уніатизму?

* * *

У цій доповіді я намагався вказати на специфіку еклезіологічної вразливості українського християнства, в якому справа народної та релігійної ідентичності потребує глибокої, правдиво екуменічної рефлексії. Особливо важливим для українських греко-католиків є спільне відновлення, зберігання та перебування у Святій Тайні Євхаристії разом з православними, залишаючись при цьому в єдності із Церквою Риму. Вагомим у такому мисленні є те, що Українська Греко-Католицька Церква має особливу, специфічну еклезіологію, яка поєднує у собі багато елементів запозичених з Заходу, як також практикує і пам’ятає про свої східні коріння та є свідома своєї помісності в родині східних католицьких Церков як помісна Церква (sui iuris).

Правдою залишається той факт, що між спільнотами закоріненими в традиції Київської Церкви, ще до сьогодні існують важливі доктринальні розбіжності. Звідси бажання наближення, зрозуміння та діалогу. Необхідним є пошук властивої для християнства в Україні моделі спільної Церкви. Етнічна норма не може бути головною категорією майбутнього поєднання Церков. Неминучим є повернення до основ, які на протязі історичного періоду формували віру та ідентичність християнської традиції на Україні. Порівняльним елементом може стати старохристиянська категорія агапе (agape). У цьому світлі можливим стає опис моделі майбутньої Церкви, яка може стати знаком, „Тайною” єдності усього людства та спокою у світі. Її Тайною є Ласка, тобто дана нам надприродня любов, яка як дар Божий може принести плоди у вигляді любові земної. Є це загально християнське завдання. Лише тоді, коли в усіх ділянках суспільного та індивідуального життя дозволимо любові бути почутою, прийде переміна та відновлення. Хоча це не буде ще реалізацією „нового неба та нової землі ” (2 П 3, 13), однак зможемо наблизитись завдяки вірі та надії до реальної любові, яка як „найбільша” (1 Koр 13, 13) справді може творити чудеса та чинити „усе новим” (Ап 21, 5).

 

Список використаних джерел і літератури


  1. Bilaniuk P. The Father of Modern Ecumenism: Patriarch Joseph Cardinal Slipyj (1892-1984). A Biblio-Biographical Sketch. "Bohoslovia” 48:1984 ст. 42.
  2. Hryniewicz W. Koscioly siostrzane. Dialog katolicko-prawoslawny 1980 – 1991. Warszawa, 1993.
  3. Lubacziwski M. Cardinal Lubacziwsky to Cardinal Cassidy. „Logos” 35:1994 № 1-4. ст. 419.
  4. Lubacziwski M. Pastoral Letter On Christian Unity. „Eastern Churches Journal” 1:1994 № 2 ст. 7-47.
  5. Majdansky Vsevolod. Orthodox-Catholic reconciliation and the Ukrainian Church. „Logos” 36:1995 nr 1-4. ст. 207.
  6. Papierzynska-Turek M.. Metropolita A. Szeptycki wobec prawoslawia 1918-1939. [В:] Metropolita Andrzej Szeptycki. A. Zieba (Red.). T. I. Krakow 1994. ст. 187.
  7. Гузар Л. Андрей Шептицький та екуменізм. [В:] Патріарх Любомир Гузар. У пошуках гармонії. Б. Ґудзяк, О. Турій (Red.). Львів 2001 ст. 40.
  8. Гузар Л. Захід боїться Сходу, як чорт святої води. – Україна молода. – .2003. – 4 квітня. – С. 3-4.
  9. Гузар Л. Тільки відкинувши все, що розділяє, Церкви можуть об’єднатися. – День. – 2003. – № 76. – С. 6.
  10. Іларіон. Слово о Законі і благодаті. [В:] W. Hryniewicz. Chrystus zmartwychwstal. Motywy paschalne w pismach metropolity Ilariona (XI w.). Warszawa 1995 ст. 201.
  11. Москалик Я. Концепція Церкви митрополита А. Шептицького. – Львів, 1997. – С. 72-73.
  12. Нагаєвський І. Слуга Божий Андрей Шептицький в праці для Бога і народу. – Богословія. – 49:1985. – 1-4. – С. 181-196.
  13. Шептицький A. Про обрядові справи. [W:] Життя і діяльність, Церква і Церковна єдність: документи і матеріали (1899-1944). А. Кравчук. (Red.). – T. І. – Львів 1995. – С. 224-225.
  14. Шептицький А. До православних Архієреїв у справі порозуміння українців різних віросповідань. [В:] Церква і церковна єдність. – С. 408-409.
Категорія: Статті в інтернеті | Додав: o_andriy
Переглядів: 819 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Для дітей про Прилбичі
Про Митрополита Андрея
НАШІ БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ
РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА УГКЦ
С. ПРИЛБИЧІ

КОД ЄДРПОУ 25229264;
ПАТ “КРЕДОБАНК”, МФО 325365,
р/р 2600301547361

+38 067 98-99-370 +38 093 21-24-035 ugcc.prylbychi@gmail.com
МИ НА КАРТІ