Головна » Файли » Сім’я Шептицьких » Твори Софії з Фредрів

Легенда, яких люди мало, зате Бог багато знає
01.03.2011, 12:51
ЛЕГЕНДА, ЯКИХ ЛЮДИ МАЛО, ЗАТЕ БОГ БАГАТО ЗНАЄ

Над берегом моря лежить маленьке бідне сільце, а віддалік, наче вежа костьола серед містечка, випинається поміж меншими скалами одна вища, дивніша й смутніша від усіх. Люди називають її "Скала офіри”. Коли на морі шаленіє буря, на вершині тої скали світиться дивне світло, яке добре знають навколишні рибалки, бо воно не одному врятувало життя – отож, коли бачать здалека таємниче його блискотіння, хрестяться і кажуть: "Милосердя світиться”. Коли запитати, що означає той вислів, розповідають таку легенду.

Давно це було. Невідомо звідки прийшов у село чоловік, на диво розумний і на диво добрий. Хоч був він бідним, але завжди умів порятувати іншого у біді. Хоч говорив мовою такою дохідливою, що розуміла його і найменша дитина, і старець найстарший, але здавалося, що він ніби щодня вчився чогось нового і щоденно також учив інших. Хоч обличчя його завжди було погідне, однак, розмовляючи з ним, кожен відчував, що він більше від інших у житті напрацювався... більше, можливо, і страждав... Коли він прибув, то бачили, що тільки багато молиться. Згодом ходив щораз частіше на найвищу зі скал, і то тоді, коли наближалася ніч, а з нею і хмари, що віщували бурю. Тоді всі бачили, як там запалювався великий вогонь і цілу ніч світив, а рибалки, спостерігаючи за ним, оминали злі вири... Врешті він і замешкав на скалі. Збудував собі хатинку, і в ній над тапчаном великий хрест повісив, а навколо хатки на скалу навіз землі і щорічно висаджував кілька деревець. Проте, жодне з них не хотіло прийнятися. То також кілька разів на рік бачили люди, як він залишав хату і йшов у глиб краю, в сусідні гори і ліси, і через кілька днів повертався звідти, ніби помолодшавши, а люди говорили, що він мусив дитиною десь рости разом з деревами, коли так їх любить, що ходить у ліс, наче до чудодійного місця.

Нарешті, одного року, чи то сонце менше пекло, чи так уже хотів Господь Бог, але при хатці на скалі зазеленіло одне деревце, і зазеленіло так гарно, що не тільки отой пришелець, котрий любувався ним, наче мати своїм сином-первістком, але й люди зі села казали, що подібного деревця і в лісі не знайти...

Минали роки, звичайно ж, дерево росло, але й людина старіла. До лісу він уже не ходив. Може, тому, що мав своє деревце, а може, й тому, що було вже йому важко... Ходив лише у село по хліб для себе і сухе ріща чи тріски, щоб під час бурі розпалювати вогонь на скалі для рибалок. Пізніше йому вже й ходити було важко – тоді домовився зі сільським хлопчиною, аби приносив йому хліб і паливо для вогню. Про паливо йому йшлося більше, ніж про хліб.

Одного дня сказав хлопчині принести палива і попросити парафіяльного священика – отож наступного дня з хлопчиною прийшов і священик. Хлопчина складав тріски, а двоє стареньких розмовляли поміж собою. Пізніше хлопчина розповідав, що чужий чоловік кілька разів повторював, що йому не жаль помер ти, тільки жаль йому, що на скалі вже не буде кому розпалювати вогонь, аби рятувати рибалок, і що якби мав якийсь скарб, то віддав би його весь як пожертву до церкви, щоб Господь Бог прислав когось, хто б після його смерті пильнував вогонь під час бурі. Священик відповів йому на те якось так, що все, що було йому дорогим, і він віддасть те Господу Богу, то ото й буде його скарб. Після того ще один раз зайшов чужий чоловік у село – був у церкві, сповідався, прийняв Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа і довго молився. Потім зі всіма привітався і розповідав, що на скалі йому добре, бо дерево щораз більше тіні дає, і що без тої тіні було б йому важко жити, бо сонце дуже пече стару голову і ріже в очі... І пішов.

Настала осінь, а з нею найстрашніші бурі. Одного разу йшов хлопчина вгору на скалу (сам пізніше про це розказував) з хлібом і паливом для вогню, звіявся вихор і падав дощ, хлопчина поховзнувся, затяжко було йому те паливо двигати, то й кинув його, гадаючи, що один день старий і без свого вогню обійдеться, та й заніс йому лише хліб. Старий, побачивши, що палива нема, йойкнув, промовляючи: "Буде буря, а нема чим запалити!» Потім довго, довго думав і дивився на небо. Вклякнув і молився. Хлопчина зрозумів, що зробив йому прикрість, то хотів по паливо вертатися, але він не пустив його, бо вже зривалася буря. Тільки з усмішкою (хлопчина пізніше казав, що то була така усмішка, ніби сонце засвітило) промовив: "Як стемніє і буде потреба, то я запалю моє дерево”. Це якось так дивно було чути, що аж страх збирав...

Трохи пізніше уклав хлопчину спати на тапчані і прикрив його, бо сильно дув холодний вітер, а сам позбирав трісочки, які залишилися від минулого вогню, і почав їх розпалювати тут же під самим зеленим деревом. Хлопчині стиснулося серце, він закрив очі, бо йому якось так страшно було дивитися на старого, на деревце, на те, що мало статися... Буря щораз більше гуділа... але хлопчина був молодий, втомлений... от і заснув...

Раптом велике, велике сяйво його освітило... Деревце палало у полум’ї... Старий, вклякнувши, молився...

Через кілька місяців чужий чоловік помер – похоронили його на тому місці, де росло раніше деревце... Тепер під час бурі дивне світло рибалкам звідти присвічує, а люди, хрестячись, кажуть: "Милосердя світиться”...

Жеґєстів, 22 липня 1882 р.
Категорія: Твори Софії з Фредрів | Додав: o_andriy
Переглядів: 1118 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Для дітей про Прилбичі
Про Митрополита Андрея
НАШІ БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ
РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА УГКЦ
С. ПРИЛБИЧІ

КОД ЄДРПОУ 25229264;
ПАТ “КРЕДОБАНК”, МФО 325365,
р/р 2600301547361

+38 067 98-99-370 ugcc.prylbychi@gmail.com
МИ НА КАРТІ