...У день 1-го листопада ми зокрема зга­дуємо віднову нашої держави і клонимо го­лову перед тими, що поклали свої буйні го­лови за кращу долю і волю українського на­роду у своїй державі... Це також день поми­нок наших архиєреїв жертв війни... що в невсипущій праці і обороні Церкви і народу, як ісповідники віри, віддали своє праведне і святе життя, зложили свої заслуги перед Богом та тим прикрасили наше українське буття... Це також річниця смерти Кир Теодора Ромжі і Слуги Божого митрополита Андрея... (Йосиф Сліпий)

Андрей Шептицький нічого більше не хотів, тільки засвідчити найглибшу свою побожність, вірність стосовно Апостольсь­кої Столиці й з усією готовністю, якщо це буде потрібно, зазнати з Божої Ласки навіть мучеництво за віру і за своє стадо, для спасіння якого вже довго присвячував свої сили і працю (Іван Павло II).

Життя Андрея Шептицького було пе­рерване, за словом Святійшого Отця Пія XII, "не настільки глибоким віком, як стражданнями його душі як Пастиря, що зазнав ударів разом зі своїм стадом". Цікаво, що саме цю думку свого достой­ного попередника дослівно повторив 24 червня 2001 р. під час візиту в Україну великий понтифік Іван Павло II.

Навіть запеклі вороги з числа високо­поставлених чиновників радянської дер­жавної безпеки констатували: "...Вплив митрополита Шептицького і авторитет... величезні. Без перебільшення можна ска­зати, що такого безапеляційного автори­тету і впливу не має ні один глава церков­ної течії в СРСР".

Однак загал українського населення поза Галичиною не знав правди про жит­тя, діяльність і кончину митрополита А. Шептицького. Неправда про митропо­лита - "експлуататора і злочинця", "ката українського народу" продовжує сочитися зі галанівсько-беляєвської "скарбниці", ненаукової атеїстичної публіцистики. Ярослав Галан твердив, що смерть митро­полита була насильницькою, бо його як "симпатика об'єднання з православ'ям" отруїли єзуїти руками коад'ютора Йосифа Сліпого (пізніше цю версію розкручували Гавриїл Костельник та релігійне відомство НКДБ). А Володимир Беляєв вкладе в ус­та одного з персонажів фільму "Іванна" слова "вбивцю хоронять", коли показують похоронну процесію "чорного ватиканського хрестоносного воїнства".

Мало достовірного знали про смерть та похорон митрополита й за кордоном. Інформація з "червоної зони" була скупа й неправдива. Навіть у поважних за­рубіжних діаспорних публікаціях з'яви­лися (і побутують дотепер) легендарні повідомлення про вінок на гріб Шептицького від "батька народів" - Йосифа Сталіна, про особливе ставлення Микити Хрущова, який влаштував "великий дер­жавний похорон, з участю високих до­стойників радянської влади, компар­тійних діячів, вищого офіцерства і єпис­копату Московської патріархії".

Сумнівну інформацію про смерть Андрея Шептицького поширювали окремі ук­раїнські священики. Жива пам'ять наро­ду й безцінні архівні джерела дають мож­ливість документально точно відтворити події 60-річної давнини.

Архимандрит студитського згромад­ження, рідний брат митрополита Андрея Климентій повідомляв, що митрополит "тяжко захворів коло 18 жовтня... він не міг нічого їсти, а останніми днями був не­притомний". Уже на засланні архимандрит Климентій згадував: "Мене Кир Андрей поблагословив і переказав свою ду­ховну силу, щоб поучував і благословив кожного іменем Божим. Це було останнє моє прощання з ним, бо пізніше ніхто не міг його бачити. В тому часі Кир Андрей, відмовляючи молитву, зняв свій перстень і наложив на мій палець, кажучи: "Будь благословенним", назвавши мене по імені. Під час слідства мені відібрали пер­стень, жадаючи дізнатися, від кого я йо­го дістав, і при цім мене було бито. Та Господь і тим разом мав мене в своїй опіці і я не відповідав".

31 жовтня 1944 р. коад'ютор повідо­мив правлячих архиєреїв Григорія Хомишина і Йосафата Коциловського: "З прикрістю подаю до ласкавої відомости, що стан здоров'я нашого Високопреосвященого Ексцеленції Митрополита значно погіршився. Час від часу тратить навіть свідомість. Прохаю тому о святі молитви Вашої Ексцеленції і вірних".

Біля хворого митрополита постійно пе­ребували отець Климентій Шептицький, лікуючий лікар Олександр Барвінський, монахині вікентинки та василіанки.

Останній день календаря Слуги Божо­го Андрея Шептицького наспів 1 листопа­да 1944 р., коли він, за словами митропо­лита Йосифа Сліпого, "випивши чашу го­ря до дна, віддав своє страждальне і свя­те життя... Господь не щадив не тільки важких і великих хрестів, які доніс він бодро до побідного кінця, але і щедрих ласк для звершення могучих подвигів на Божу славу і рідких на століття успіхів, які вже тут були для нього потіхою і роз­радою в туземній 80-літній мандрівці".

Була середа, день Всіх Святих у римо-католиків, спомин від віку спочилих. Ук­раїнці в той день вшановували річницю листопадового зриву - проголошення Ук­раїнської Держави, а також день полег­лих за її свободу. Від 1944 р. день 1 лис­топада стане ще й днем відходу у вічність Великого Митрополита.

Чутки про замовчування смерті мит­рополита і розгубленість на святоюрській горі безпідставні. Вже о 16 год. в митро­поличих палатах зібралися на засідання отці Митрополичої капітули та архикатедральне духовенство. На засіданні були присутні: митрополит Йосиф Сліпий, єпи­скоп Никита Будка, прелат Л. Куницький, отець-доктор Г. Костельник, отець-канцлер М. Галянт, священики І. Котів, В. Грицай, К. Стисловський, К. Горчинський, А. Ковальський, С. Рудь. По молитві митрополит Йосиф подав до відома сумну вістку про смерть митрополита Андрея Шептицького і, наголосивши на його ве­ликих заслугах перед церквою й народом, запропонував проект похоронних учтів, який був схвалений присутніми.

Службам митрополії було доручено повідомити про смерть і похорон митро­полита Андрея ієрархів Греко-Католицької церкви, латинський єпископат, вірмено-католицького адміністратора, деканів галицької митрополії. Цим мали зайняти­ся отці Микола Галянт і Володимир Гри­цай. Світську владу - "начальника Львівської області п. Козирєва, генерала міста Львова п. Смирнова, представника у спра­вах культу і релігії п. Даниленка та на­чальника м. Львова п. Бойка" - мали по­ставити до відома Гавриїл Костельник та Іван Котів. Вони отримали доручення просити владу передати повідомлення про смерть митрополита по радіо.

Брат Віссаріон дістав вказівку вигото­вити некролог друкарським способом.

Протокол засідання Капітули відкидає будь-які підозри в бездіяльності, безха­рактерності та браку ініціативи з боку но­вого митрополита. На ньому Йосиф Сліпий вперше підписався "Йосиф Мит­рополит". З Перемишля на похорон при­були преосвященний Йосафат Коциловський та його помічник владика Григорій Лакота. Станіславський єпископ Григорій Хомишин та його помічник Йоан Лятишевський були відсутні, оскільки отрима­ли повідомлення пізно в суботу.

Одразу було оголошено траур до 11 листопада, обговорено план розміщення тіла покійного у храмі св. Юра, затверд­жено тексти телеграм й офіційного цер­ковного оголошення, яке протягом траур­них днів висіло на дверях архикатедрального храму.

Сумна звістка, наче грім, вразила вірних: "Митрополит більше не живе?!"

Очевидець, хроніст студитів записав: "1 і 2 листопада Митрополит лежав у па­латах святоюрської резиденції, у каплиці біля вівтаря. Одягнений в білий саккос з чорними хрестами. На голові мітра. Лице спокійне, дещо захмарене. В ногах, а вла­стиво в колінах, дещо скулений. Загальне враження робить живого. Коли так ди­виться, то здається, що ось-ось відчинить очі і промовить тою глибокою Христовою мовою, що все звик промовляти.

Повна каплиця людей, що приходять і відходять від ранку через цілий день... Між приходячими чується часто польська мова. Всі моляться коло його тіла, як ко­ло святого".

Пізніше тіло було покладено у дубову труну, віко якої було оздоблене великим хрестом і написом "Митрополит Андрей Граф Шептицький".

О 17 годині 2 листопада відбулася пер­ша частина обрядового похорону - пана­хида над тілом покійника в домашній каплиці за участю трьох архиєреїв: Йосифа Сліпого, Николая Чарнецького та Никити Будки. Після панахиди тіло було пе­ренесено до собору Св. Юра. Покійного несли самі священики у фелонах.

Труну з тілом було встановлено у храмі на катафалку серед великої кількості осінніх квітів. У головах покійного Митрополита стояли Євангеліє, дикирій і трикирій. Обабіч горіли по чотири свічки. Дві свічки було в ногах. 2 листопада було визначено маршрут похоронного походу вулицями міста Львова, який мав бути за­тверджений в органах радянської влади.

Протягом усіх днів народ линув до храму св. Юра, щоб віддати шану своєму Владиці. В літописі студитів зафіксовано: "Нарід горнеться громадою, щоб помоли­тись при мощах. В кожній порі дня в церкві є повно людей, мимо того, що на дворі нема доброї погоди". Тіло покійного було засипане карточками віруючих з проханнями про ласки.

Промовистим фактом любові до спочи­лого владики є "Книга висловів співчут­тя" з надписами скорботи. Книга, яка велася 2-4 листопада, має 68 довгих ар­кушів, списаних дрібним почерком жа­лобної громади. Тут залишили написи - скупі, нашвидкуруч зроблені україн­ською, польською і російською мовами - понад 2 тисячі осіб. Серед прізвищ відзна­чимо українські, польські, єврейські, російські. Люди йшли з різних місць, у першу чергу львів'яни та жителі довко­лишніх поселень. Знаходимо серед тих, хто прощався з покійним, представників з усієї України: Галичини, Донбасу, Во­лині, Києва, Полтави, Дубна, Тернополя, Станіслава, Бережан, Коломиї, Підволочиська, Теребовлі, Чорткова, Бродів, Снятина тощо. Серед них - вчені, інтеліген­ція, студентська молодь, школярі, плас­туни, семінаристи...

5 листопада - останній день похорону. Згідно з розпорядком день розпочався со­борною архиєрейською службою о 9 год. 30 хв. Генерал Воронін інформував, що богослужіння розпочалось о 8 год. ранку. Він же єдиний повідомив, що на бого­служінні були присутні представники православної церкви (очевидно, зі львів­ського Свято-Георгіївського храму). Додаткових даних, які б підтвердили цей факт, не знайдено.

На заупокійному богослужінні у Святоюрському храмі були присутні й відправили читані Служби Божі та пана­хиди римо-католицький архиєпископ і митрополит Львівський Болеслав Твардовський, єпископ-помічник Євгеній Базяк у латинському обряді, капітулярний вікарій Ісаак Каєтанович у вірмено-католицькому обряді. Попрощавшись з тілом покійного, вони залишили храм, хоч відповідно до регламенту траурної про­цесії їм було відведено почесне місце по­переду українського єпископату.

Заупокійну Божественну літургію очо­лив митрополит Йосиф Сліпий за участю Перемиського єпископа Йосафата Коциловського, Волинського єпископа Миколая Чернецького, Львівського генераль­ного вікарія єпископа Никити Будки, Пе­ремиського єпископа-коад'ютора Гри­горія Лакоти, протоігумена Чину св. Василія Великого о. Віталія Градюка, віце-провінціала ордену редемптористів о. Йосифа де Фогта, архимандрита студитів Климентія Шептицького, ректора Львів­ської духовної семінарії о. Івана Черняка та ін. Зберігся повний список священиків і дияконів, які співслужили в за­упокійній Службі Божій, серед них 16 отців латинського обряду Львівської ду­ховної семінарії.

По Службі Божій та відповідних обря­дах труну з тілом митрополита було вине­сено із храму і встановлено на подвір'ї. З трибуни, влаштованої на балюстраді схо­дової клітки, прощальну скорботно-вели­чаву проповідь виголосив митрополит Йо­сиф Сліпий. Вона справила величезне враження на присутніх. Хроніст студитів записав: "У проповіді Преосвященний Митрополит Йосиф зазначав, що много зажадав від нас Господь Бог жертв. Ду­маю, що то найбільшу, яку ми приносимо в тих часах за волю і благословення в змаганнях нашого многостраждального народу". Начальник НКДБ Воронін стис­ло охарактеризував її так: "Богослужіння в церкві закінчилось проповіддю наслідника Шептицького - митрополита Йосифа Сліпого, який детально зупинив­ся на біографічних даних Шептицького. Підкреслив добре ставлення Митрополита до нужденного українського населення. Коротко згадав, що Шептицький усе своє життя захищав Інтереси українського на­роду".

Сам Блаженніший Йосиф пізніше зга­дував: "Відправили Богослуження, я ска­зав прощальну проповідь... ми пішли по­ходом. Священики несли труну, а по бо­ках ішло військо, яке стерегло, щоб не перевернули труни й не зневажили".

Радянський уряд дозволив похоронній процесії пройти містом. Рух транспорту (навіть військового, адже йшла війна) був призупинений. Митрополит Йосиф ще 2 листопада накреслив схему похоронної процесії. Вона мала пройти вулицями Міцкевича, попри Сойм (Університетсь­ка), Третього Мая (Січових Стрільців), Легіонів (проспект Свободи), Коперника - догори на вул. Л. Сапіги (Бандери); за Технікою звернути на площу св. Юра й до собору. Цей план був узгоджений з владними структурами.

На чолі похоронної процесії несли хрест і 40 корогв львівських храмів. Ос­танніми несли корогви Святоюрського храму; за ними семінаристи несли вінки. У процесії за даними енкадебістів був 31 вінок з такими, зокрема, написами на жа­лобних стрічках: "Його Ексцеленції від Богословської академії", "Його Ексце­ленції - від наукових працівників", "Йо­го Ексцеленції - від політехнікуму", "От­цю народу - від медінституту", "Його Ек­сцеленції - від педінституту", "Другові народу - від артистів", "Його Ексцеленції - від працівників Народної поліклініки", "Його Ексцеленції - від медсестер", "Від віруючих села Повітани", "Князю церкви - від села Соколи".

Найбільше вінків було від української молоді: "Його Ексцеленції - від молоді Тернополя", "Отцеві - від педкурсів", "Його Ексцеленції від Медшколи № 1", "Його Ексцеленції - від Медшколи № 2", "Його Ексцеленції - від студентів музич­ної школи", "Отцеві - від учнів 9-го кла­су 5 середньої школи". Нарешті, вражаю­чий своєю лаконічною точністю напис: "Батькові - від дітей".

За вінками йшли монахині та монахи латинського і східного обрядів, хор семінаристів, латинський клір, греко-католицьке священство, єпископат Греко-Католицької церкви відповідно до рангу (спереду молодші за свяченнями), митро­полит Йосиф Сліпий.

Домовину з тілом покійного, накриту червоною китайкою, оздобленою митро­поличим хрестом, несли священики. За прахом Митрополита йшли спадкоємці - рідний брат отець архимандрит Климентій та духовні брати - василіани, студити, родина, гості, делегації, почесна варта й народ. Митрополит Йосиф повідо­мив Апостольську столицю, що у процесії брало участь 150 священиків, 70 сту­дентів духовної академії, 130 семіна­ристів і величезна кількість віруючих.

Генерал Воронін інформував, що "за колоною з вінками йшов хор св. Юра -100 чоловік, монахині біля 200 чоловік, священики уніатської церкви - понад 200 чоловік, єпископи і митрополит Йо­сиф Сліпий, після нього несли гріб з тілом митрополита Шептицького, за яким ішов його брат - ігумен Шептицький Климент.

У кінці колони йшло понад 5 тисяч українського населення, серед яких було більшість жіноцтва і студентів". Монах - літописець називає цифру понад 10 тисяч людей.

Траурний похід відзначався зразковим порядком. Шпалір українського духовен­ства двома колонами по одному з обох боків вулиці відокремлював процесію від перехожих і глядачів. Зрештою, ніхто з людей не перебігав колону з боків, не створював сутолоки. Очевидці відзначили, що й "совіти поводились дуже коректно".

Воронін інформував: "Враховуючи ве­лике скупчення українського населення під час похоронів Шептицького й у зв'яз­ку з цим можливі антирадянські прояви українських націоналістів, нами, за спеціально складеним планом, були про­ведені оперативно-чекістські заходи по забезпеченню порядку під час похорону і процесії".

У дібраній нами фотохроніці добре видно солдатські патрулі, про них гово­рив і митрополит Йосиф Сліпий. Ще більше тайняків було серед спостерігачів і супроводжуючих. Відомо, що у траурній процесії крокував підполковник держбез­пеки С. Д. Даниленко (Карін), який керував справами релігій. Митрополит Йосиф відзначив: той заявив, що йде приватно. Він сказав митрополиту: " Подивляюся, що у вас такий порядок ” .

За похоронною процесією з вікна дру­гого поверху Картинної галереї спос­терігав Микита Сергійович Хрущов, який перебував тоді у Львові. Він був ураже­ний величавістю, порядком і спокоєм по­хорон.

Хроніст студитів записав: "Власть імущі так немовби боялися чогось, бо цілий похід густо обставили наостро узброєними бойцями".

Тіло усопшого Владики Андрея було обнесено тричі довкола храму св. Юра й о 17 годині опущено на вічний спочинок у крипті собору поруч із саркофагом карди­нала Сильвестра Сембратовича.

Генерал Воронін відзначив: "Увесь день похорон митрополита Шептицького і процесія по місту Львову пройшли без найменших антирадянських проявів та інших небажаних ексцесів". А спад­коємець і наступник митрополита Андрея Йосиф Сліпий зауважив, що "похоронні церемонії сильно вплинули на духовний зріст народу".

У листопаді 1944 р. митрополит Йо­сиф надіслав подячного листа "Голові Уряду СРСР і Великому Маршалу Йосифу Віссаріоновичу Сталіну" в якому писав: "Нинішнє позитивне ставлення Радянсь­кої влади, зокрема благосклонне відно­шення в часі похорон покійного митропо­лита, яке служить нам залогом майбутнь­ого... З цього приводу вітання і поклін від себе, духовенства і віруючих... і надіємось, що буде забезпечена свобода релігії і засоби для її ісповідування і нашій вселенській Греко-католицькій церкві".

Митрополит Йосиф повідомив главу радянського уряду, що "в якості його (Андрея Шептицького. - М.Г.) я прийняв управління над віруючими греко-католи­ками в Радянському Союзі на основі пред­ставлення мене покійним Митрополитом і призначення Апостольським Престолом у Римі ще в 1939 р.".

Тоді ще жевріла надія на нор­малізацію державно-церковних відносин. Митрополит Йосиф писав: "Мені самому заявив, мене запевнював Предсідатель Комітету для релігійних справ у Києві при Раді Міністрів у 1944 р. після смерті митрополита Андрея Шептицького, що забудьте те, що було, воно не вернеться. Вам будуть підчинені вірні Греко-католицької Церкви в Польщі", обіцяв інші полегші, зокрема повернення будинку Академії, друкарні і т. ін. А мимо того, не минув і рік, як небозвід затягнувся. Всі обіцянки і запевнення пропали, а я опинився як найбільший злочинець в тюрмі. Для мене навіть було ладжено ши­беницю на площі св. Юра...

Цікаво, що на похоронах митрополита Андрея один із високих радянських са­новників - комендант м. Львова генерал Смирнов промовив, на думку митрополи­та Йосифа, "пророчі слова". "Бачачи ме­не на похоронах у хрестовидному митро­поличому саккосі, сказав: "Ах, скільки хрестів накидано на того молодого митро­полита. Як він їх донесе?"

Очевидці похорону зафіксували: "На­род говорив, що тріумфуюча в цю хвилину свобода відійде зараз за митрополитом Шептицьким".

На долю Української церкви й народу посипалось ще більше хрестів, ніж на ми­трополичу літургійну одежу. Ранньою весною 1945 р. митрополит Йосиф на весь голос заявив: "Жах проймає нас до глиби­ни душі й невимовний біль стискає наше серце, коли глядимо, дорогі Брати і Сест­ри, на нинішній стан наших єпархій, на преважкі умови, серед яких доводиться проживати вам, отці Душпастирі і вірні, непевні ні свого майна, ні життя.

Серед того нещастя доложив Господь ще й важкий хрест, - втрату нашого ве­ликого блаженної пам'яті Митрополита Андрея. Не диво тому, що й усіх нас, при­битих горем, огорнув великий сум, який ще й нині сповиває наші єпархії. Та на­шою потіхою є, що наш Покійник буде сильним заступником перед Всевишнім та й допоможе нам побороти труднощі, які в останніх днях життя вже і його душу пригнітали та який і нині давить і даль­ше наші серця...

Шаліє дальше бура війна, а пожежа і кров значать свої круті стежки до най дальших закутин нашого краю... Справді великий допуст впав на наш нарід".

Смерть митрополита Андрея Шептицького стала поворотним пунктом в історії Греко-Католицької церкви українців. По смерті митрополита радянський то­талітарний режим розпочав спланований, повальний наступ на цю Церкву.

Однак у Церкві й у народі поширюва­лася віра в діяльне й чудесне заступ­ництво митрополита Андрея. 8 квітня 1945 р. архимандрит Климентій Шептицький писав, що спочилий "тепер з не­ба опікується тими, кого любило його сер­це - а було їх так багато! Все більше чути про ласки, що їх випрошує в Бога для тих, хто прохає Його заступництва перед Богом".

Церква прагнула увіковічнити па­м'ять спочилого. В митрополичих пала­тах на першому поверсі, де помер митро­полит, було зроблено меморіальний му­зей, а його гробівець у крипті був пере­творений на каплицю. В річницю смерті митрополита 1 листопада 1945 р. у ній відправив Святу Літургію о. Климентій Шептицький.