Роман Олександр Марія Шептицький народився 19 липня 1865 року в родині дідича с. Прилбичі (нині Яворівського р-ну Львівської обл.) – шляхтича власного герба (на основі герба Побуг) Яна, який 1872-го отримав графський титул. Непорозуміння, які так часто викликала особа Романа-Андрія, частково пов'язані зі світоглядом його матері – графині Софії з Фредрів, доньки знаменитого польського літератора. Бо вона вважала себе передовсім католичкою, і лише потім – полькою. В такому ж "ультрамонтанському” дусі – незбагненному для сучасників – вона виховала й Романа.

Мотивів, які спонукали молодого графа обрати високе духовне покликання, остаточно не з'ясовано. Все ж можна стверджувати, що був це наслідок витонченої політики Папи Лева XIII, який мріяв про перетворення української Церкви з найслабшої ланки світового католицизму на його авангард. Цікаво також зауважити, що рішення Романа постригтися у василіяни викликало шалений опір з боку обох батьків, які розцінили його вибір ледве не як шлях на Голгофу. Але як влучно висловився князь Адам Сапіга, стримати Романа – все одно, що тримати в кімнаті паровоз під парами. Лише згодом графиня Софія вивчить українську мову, а граф Ян (який зазвичай голосував у Сеймі проти ініціатив українських політиків) називатиме себе Іваном і пошиє собі стрій боярина. У 1883-1887рр. Роман студіював право у Кракові та Вроцлаві, 1888-го склав докторат. Того ж року вступив до чернечого ордену василіян, висвятили його 1892 р. Склавши ще й докторат із богослов'я та філософії у Кракові, став ігуменом монастиря василіян у Львові. 1899-1900 – єпископ Станіславівський. 17 січня 1901 р. відбулась урочиста інтронізація Андрея Шептицького на митрополичий престол у Львові.

До нового митрополита українці ставилися здебільшого зі скепсисом. "Граф'ятко” – іронізував радикал Трильовський. Тож Шептицькому спочатку дуже допомагала зовнішність. "Ну нехай уже буде, – казали львівські патріотки своїм чоловікам, – бо дуже файний”.

Митрополит рішуче змагав до деполітизації духовенства. Утім, вбачаючи небезпеку в перетворенні Церкви на інструмент світського руху, до цього змагали вже троє його попередників. Проте лише Шептицький мав успіх: саме він реалізував мрію Папи Лева XIII про Греко-Католицьку Церкву як авангард світового католицизму. Навіть князь Макс Саксонський, бельгійці та французи вивчали українську мову і переходили на візантійський обряд: саме іноземці заклали у Львові монастир редемптористів на Збоїськах. Інші великі заслуги митрополита, крім реформування церковної структури, – створення Національного музею (1905), "Народної лічниці” (1902, обидва заклади існують досі), жіночої гімназії сестер василіянок (першої української жіночої гімназії в Галичині). Великий розголос мали також проповіді Шептицького, особливо "Не убий!”, виголошена в соборі св. Юра після замаху М. Січинського на графа А. Потоцького у 1908 р. Втім за цю проповідь 1911 р. у Вінніпезі та Ванкувері його обкидали тухлими яйцями як "зрадника”.

1914 року обставини таки змусили митрополита повернутися в політику. Річ у тому, що римо-католицький єпископат (з ініціативи архієпископа вірменського Йосифа Теодоровича) з незрозумілих причин опротестував проект виборчої реформи Галицького сейму (єпископи виправдовувалися, що реформа буде на користь "жидам” і соціалістам, Теодорович навіть відмовився від аудієнції в імператора Франца Йосифа I). Тож позиція князів Римо-Католицької Церкви змусила втрутитися й митрополита греко-католиків. Значною мірою саме завдяки його посередництву та виваженості (він був віце-маршалком Сейму, починаючи з 1901 р.) таки вдалося досягнути компромісу. На жаль, через крах Австро-Угорщини цієї реформи не реалізували.

Після окупації Львова росіянами Шептицького вислали в Росію. Через два роки він повернувся – з великим тріумфом. У зв'язку з розпадом імперій і боротьбою за українську державність Шептицький, виконуючи функції адвоката українських політиків, об'їздив усю Європу, а також США. Його повернення до Львова 1923 року сучасники порівнювали з в'їздом до міста короля Данила. Це був найбільший тріумф Шептицького. Остаточно митрополит відмовився від активної політичної діяльності в 1925 р., коли польський уряд припинив фінансування Греко-Католицької Церкви (як і в Австрії, у Польщі священики отримували зарплату). Тож під час переговорів з урядом Шептицький пообіцяв це взамін за обіцянку шанувати ідентичність українців.

У 1930-ті митрополита тривожив наступ комунізму, фашизму, інтегрального націоналізму та тероризму. Але й духом він не занепадав. Факт радянської окупації намагався використати на користь католицизму, ініціював заходи щодо відновлення унії в Наддніпрянській Україні. Під час ІІ світової війни Шептицький протестував проти здичавіння й дегуманізації суспільства, застерігав вірних від ескалації насильства. У своїй резиденції на Святоюрській горі переховував рабинів Львова. В тих нестерпних умовах робив спроби знайти якийсь компроміс із завойовниками, звертався з листами до Гітлера, а згодом – до Сталіна. Ймовірно, передбачав крах своєї Церкви. В останній період свого життя був прикутий до ліжка.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 р. Варто зауважити, що радянські газети опублікували некрологи про смерть "глави Греко-Католицької Церкви Радянського Союзу”, а комуністична партія дала дозвіл на урочистий похорон. Це була остання масова маніфестація українців у Львові. Процес беатифікації Шептицького триває вже майже півстоліття. Постуляційний центр Української Греко-Католицької Церкви готує відповідне подання для Ватикану. Необхідною підставою для його схвалення має бути доказ факту чудесного зцілення будь-кого, хто постійно молився до митрополита. Тож якщо з вами щось таке сталося , звертайтеся в Постуляційний центр Української Греко-Католицької Церкви (пл. Соборна, 3а). 2004-й оголошено Роком митрополита Шептицького.