Головна » Статті » Бубісь Д.М. Прилбичі. Крізь призму віків

Найдавніші письмові відомості
Перша письмова згадка про село Прилбичі в порівнянні з матеріальними археологічними знахідками досить пізня. Як зазначає автор короткого нарису історії села Віжомля Богдан Пасічник, давньоруські літописи не згадують про міста і села Яворівщини, оскільки на цій території не було подій, вартих уваги літописців. Письмові джерела з історії міста Яворова і сіл Яворівщини відносяться вже до ХІV–ХV ст., коли Галичина втратила незалежність і була окупована Польщею. Датована ця згадка 1376 р. Говориться в цьому документі, що «Герборт з Фельштина, що коло Добромиля, надав у ленно Прилбичі з трьох груп забудовань над ставом і Віжомлю». (“Zrodla Dziejowe. Polska XVI Wieku” т. XVIII ч. II, s. 8). Приблизно таке ж значення має і інший документ, в якому йде мова про ревізію, яку проводила польська адміністрація часів Казимира Ягайловича у 1469 р. В цій ревізії Герборт з Фельштина пред’явив документ на право володіння селом Прилбичі, а також Чолгинь, Брухналя і частини Підлуб. Документ цей не датований, але підписаний Юлієм Опільським, який, як відомо, був поставлений адміністратором в Галичині угорським королем Людвиком. Правив Галичиною Юлій Опільський з 1372 по 1378 роки. Цікаво, що в цьому документі не значиться Віжомля. Очевидно, здана в ленно в 1376 р., перейшла у власність іншого можновладця. А цей документ, підписаний Опільським, міг бути виданий після 1376 р.

Залишається невідомим питання, кому належало село раніше? Чи може не було закріпачене, що мало ймовірно. Певне світло на це питання проливають і лінгвістичні дані, зокрема, назва урочища «Кнєзь Колоди». Це наштовхує на думку, що в давнину це урочище було власністю якогось князя. І сьогодні урочище носить назву «Кнєзь Колоди», не «Князь...», а так, як звучало це слово в давній вимові, хоч на даний час воно в нашій українській мові звучить уже як «князь». Отже, цей лінгвістичний (мовний) архаїзм підказує думку, що потомственний зв’язок поколінь мешканців села не переривався. Можливо, що за часів Галицького князівства село належало якомусь князеві, а при втраті Галичиною незалежності (1340–1349), цей князь втратив і право власності на свої угіддя, а нова окупаційна влада передала ці угіддя іншим власникам, які чимось прислужились їй. Можливо, що саме таким чином с. Прилбичі перейшло до рук Гербутів.

Хто ж такі Гербути? Це одні з тодішніх великих землевласників на території Галичини. Саме прізвисько вказує на їх іноземне походження. Вони в ті часи володіли багатьма маєтками. Основний їх маєток знахо¬дився у Фельштині (до речі, Фельштин – також назва іноземного походження, зараз переіменовано в Скелівка). Це село знахо¬диться за 8 км від Самбора в сторону Добромиля. За багатьма даними, в XIV–XVI ст. Фельштин був одним із осередків Гербутів. Другим осередком стало Прилбичі і засноване ними в першій половині XV ст. містечко-фортеця Брухналь. Про це свідчать кілька документів, зібраних в («Асtасh Grodskich і Zemskich», «Zrodlach Dziejowych» і «Маtrycularum Regni Polonia» Верзбовського. А щодо Брухналя (Терновиці), то і на сьогоднішній день помітні там рештки валів і рову, що укріплювали його, а центральна частина села так і зветься – «Містечко».

В одному з документів говориться про те, що в 1437 р. городоцький міщанин Сморж подав в суд на власника Прилбич і Брухналя Гербурта і вимагає покарання за те, що на території Брухналя селяни «ловили слід» і зловили Сморжевого злодія, але Гербут випустив злочинця на волю, а за старим звичаєм повинен передати його цьому ж городоцькому міщанину Сморжеві (АGZ, т. XIV, д. N 1888 і 1903). Присуд в цій справі невідомий.

В іншому документі за 1453 р. іде мова про якісь гострі суперечки між сусідами: Ясвічем із села Мужиловичі, Іваном Бердехівським, Миколою Гербутом з Прилбич, городецьким бургомістром і державцем з Яворова (АGZ, т. XIV s. 366, N 2798).

У 1498 р. під час походу молдавського господаря Стефана Великого на Галичину напали орди татар і турків. Вони вогнем і мечем зруйнували Перемишль, Яворів і Родимно та велику частину белзької землі. Король своєю грамотою подарував братам Гербуртам усі податки та звільнив їх на 12 років від мита з причин шкід від турків. Багато селян попало в неволю («Яворівщина і Краковеччина», регіональний історико-меморіальний збірник, Нью-Йорк, 1984, стор. 34).

У часи середньовіччя, коли відбувалися набіги татар, за Волею, десь у тому місці, де зараз знаходиться хрест, на який часто кажуть "фігура" (а місцевість називають "коло фігури"), стояла спостережна вишка. На ній чергував завжди хтось із селян. Як правило, такі вишки були на підвищенні біля кожного села. Коли десь з’являлися татари, то вартовий запалював вогонь, а інші вартові, побачивши палаючий вогонь на вишці сусіднього села, також запалювали й у себе. Такою сигналізацією передавалось попередження про небезпеку.

В минулі століття сільське довкілля було досить лісистим. Про це свідчать письмові джерела. Так, в люстрації за 1515 рік зазначено, що в селі Прилбичах знаходиться 4 лани орної землі. Решту, очевидно, становили ліси і луки. Про наявність лісу в ці часи свідчать і деякі назви урочищ, а саме: Дубиська, Новини, а також Свидь. Свидь – це не що інше, як освоєна земля. Під час меліоративних робіт в 60-ті роки XX століття на урочищі Стависько було виявлено в ґрунті ряд морених дубів, деякі з них так добре збереглися, що були використані як будівельний матеріал. Зберігся переказ про те, що з Дубиськ, з тодішнього лісового масиву, заготовлялись дуби для будівництва церкви.

Найбільше правдоподібно, що сучасне урочище Стависько, яке з часу побудови Яворівського ВО «Сірка» знову стало водоймою, в ті далекі часи було лісистою місцевістю, до часу побудови Яном, Андрієм і Миколою Гсрбуртами містечка Брухналя (1514 р.). Місто було оточене кріпосним валом і водяним ровом. Для наповнення рову водою був споруджений став, який тягнувся від Брухналя в сторону прилбицького лісового масиву понад річку Гноєнець. Підлиті водами ставу дуби опинилися на дні ставу, де і були занесені мулом. Та десь уже в ХVІІ–ХVШ ст. містечко Брухналь втрачає своє значення, старіють і руйнуються його укріплення. Великий став перестає існувати.

В 1589 р. Гербурт Іван з Брухналя, львівський хорунжий продав увесь маєток Іванові Дульському, королівському скарбничому. Цю продаж підтвердив Зигмунд III («Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowjanskich», Warszawa, 1888 r.).

Докладний опис переходу у спадковість і продаж маєтку Прилбицького куща подає Роман Афтаназу, який використав певні дані дочки останнього власника Прилбич Лева Шептицького Анни, яка ще до початку Другої світової війни не завершила написання і видання історичного матеріалу про Прилбичі. Він пише, що по смерті Івана Дульського (якого він називає каштеляном холмським) Прилбичі з усіма прилеглими маєтками успадкувала одна з його дочок Єлизавета, замужна з Мацейком Кононацьким, а під кінець першої чверті XVII ст. Володислав Дульський продав увесь прилбицький ключ маєтності Якову Бобовському (тут трохи незрозуміло, як від Конопацького маєток повернувся назад до Дульського). Вже в 1634 р. сини Бобонського продали цей прилбицький кущ Мико¬лі Стогнєву. М. Стогнєв був бездітним і увесь маєток записав своїм чотирьом приятелям при умові неподільності його. Він трьом призначив по 20000 зл., а їх повинен сплатити четвертий. Ним був Олександр Казановський, староста, а пізніше також воєвода богуславський, який помер в 1649 р. Вдова, що залишилася по ньому, вийшла заміж вдруге, а цей маєток від¬дала своєму зятеві Станіславу Яблоновському, що став пізніше гетьманом. Через часті татарські і турецькі набіги місцевість була знищена і незабаром добра частина прилбицького куща перейшли до Олександра Людовика Незабитовського. Він держав Прилбичі заставним правом.

Після смерті Незабитовського добра перейшли до його жінки, а від неї до внучки Катерини, заміжної за В. Урбанським. В родині Урбанських маєток задержався значно довше, до середини ХVШ ст. Та й Урбанські продали маєток, зайшовши у борги. Його купила жінка Гуменецького Тереза і перепродала Атаназію Шептицькому, греко-католицькому єпископові перемишльському (1750-1779)». (Roman Aftanazy “Dzieje rezydencji na dawnych Kresach Rzeczypospolitej”, т. 7, Wroclaw, 1995 r., s. 512–513). З цих даних можна скласти короткий спи¬сок власників Прилбич та його куща від найдавніших писемних джерел до їх останніх власників, а саме:
1. Гербурти (з Фельштина)
2. Дульські
3. Конопацькі
4. Бобовські
5. Стогнєв
6. Казановські
7. Яблоновські
8. Незабитовські
9. Урбанські
10. Гуменецька
11. Шептицькі.

Помітні певні розбіжності у визначенні років єпископства Атанасія Шептицького, перемишльського єпископа. У вище¬згаданому джерелі вони вказані 1750-1779 рр., а в шематизмі дієцезії греко-католицької Перемишльської - 1762-1779.

Як засвідчують архівні документи, в 1648 р. село Прибличі значно потерпіло від воєнних дій, хоч тут не відбувалося бойових сутичок між військами. Як відомо, союзниками Б. Хмельницького були татарські військові сили, а вони не гребували нічим. Багатьох селян забрали в ясир, спалили частину села. Частина населення вимерла від епідемії чуми. Про це свідчить заява королівських збирачів податку, датована 1649 р. Вони повідомляли, що не можуть зібрати з села належного податку через ці лиха. Із селян належало зібрати 68 злотих, а було зібрано лише 18. Про те, що село було спустошене і не було можливості сплатити всі податки, селяни присягали 3 липня 1649 р. (фонд 9 опис 1. Актові книги, Львівський городський суд).

Загони українського козацько-селянського війська проходили ще раз цими місцями під час другого походу в 1655 р., переслідуючи вороже польсько-шляхетське військо по шляху Городок-Яворів. Загін польського війська на чолі з Потоцьким готувався до бою в містечку Брухналь (Терновиця), але залишив поспішно його і втік в сторону Яворова, помилково прийнявши підхід іншого військового загону польського війська із сторони Судової Вишні за ворожий. У Потоцького склалося враження, що Брухналь оточують війська Б. Хмель¬ницького.

Побував у нашій місцевості проїздом із Жешова через Перемишль-Яворів-Городок до Туреччини гетьман України Пилип Орлик. У своїх спогадах про цю поїздку пише, що, виїхавши з Яворова, «стали на нічліг за милю у Брухналі, містечку, а що корчма була там невлаштована і холодна, ви¬гідно переночували там у одного селянина, а коні та люди в корчмі ночували». («Хроніка 2000», Київ, «Довіра», 1993 р. стор. 84). Наступного дня, в четвер, 12 березня 1724 року, «виїхавши із Брухналя, їхали ми дві милі до Городка, містеч¬ка, що належало до ординації Замойської» (там же). Чи про¬їздив він Прилбичі по шляху Брухналь-Городок, судити важко. Більше правдоподібно, що ні, хоч інколи в ті часи проїздили з Брухналя на Городок Прилбичі і Мужиловичі.


Категорія: Бубісь Д.М. Прилбичі. Крізь призму віків | Додав: o_andriy (02.07.2009)
Переглядів: 1530 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Для дітей про Прилбичі
Про Митрополита Андрея
НАШІ БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ
РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА УГКЦ
С. ПРИЛБИЧІ

КОД ЄДРПОУ 25229264;
ПАТ “КРЕДОБАНК”, МФО 325365,
р/р 2600301547361

+38 067 98-99-370 +38 093 21-24-035 ugcc.prylbychi@gmail.com
МИ НА КАРТІ