Головна » 2015 » Лютий » 25 » Цікаві факти про Митрополита Андрея з упорядником архіву
12:01
Цікаві факти про Митрополита Андрея з упорядником архіву

Упорядник архіву Митрополита Оксана ГАЙОВА: Сироти називали його «найкращий мій татусь».

1 листопада 2014 року в УГКЦ та в Україні розпочався Рік Митрополита Андрея Шептицького. Верховна Рада України в червні минулого року проголосувала за відзначення 150-річного ювілею від дня народження митрополита на державному рівні. Андрей Шептицький народився 29 липня 1865р. Очолив Українську греко-католицьку церкву 1901 року. І був її очільником аж до своєї смерті 1 листопада 1944 р. Митрополит Андрей походить із давнього українського графського роду Шептицьких. Мав декілька наукових ступенів: доктор права, доктор теології, доктор філософії. Будучи Главою української Церкви, він першим із ієрархів почав використовувати в спілкуванні з вірними народну мову. Першим почав правити богослужіння українською мовою.

Митрополит Андрей, без сумніву, — визначний діяч! Страшно уявити, що Україна не мала б його в ХХ столітті. Адже Митрополит Андрей, як свого часу князь Володимир Великий, пізніше Ярослав Мудрий, потім Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко, задав вектор розвитку України. Не було такої сфери діяльності, якою б не займався Шептицький. Будучи архієреєм Церкви, він зумів побудувати ефективне суспільство, в якому людина почувалася захищеною від самого народження аж до працевлаштування. Власним коштом купував і дарував цілі статки українському народові, своїй Церкві.

Митрополита Андрея у світі називають праведником віри, адже під час Другої світової війни він власними зусиллями спас сотні єврейських родин від неминучої смерті. Він не ділив людей ні за віросповіданням, ні за національністю. Митрополит був вищий цього.

Нещодавно Глава УГКЦ Блаженнійший Святослав висловив сподівання, що цього року завершиться беатифікаційний процес Митрополита Андрея.

Відзначаємо 150 років від дня народження Митрополита, але насправді так мало знаємо про нього... Пані Оксана Гайова присвятила понад 20 років упорядкуванню архіву Андрея Шептицького. Ми поцікавилися в неї, яким був Митрополит у повсякденному житті, що любив їсти і чи гнівався коли-небудь.

— Пані Оксано, ви присвятили вивченню й упорядкуванню архіву Митрополита Андрея Шептицького понад 20 років. Напевно, зроблено дуже багато?

— Ще на початку 90-х років ми запланували видання неймовірно багатої писемної спадщини Митрополита Андрея. Так, на сьогодні вже вийшли друком збірники документів і матеріалів, ознайомлюючись із якими, читачі самі можуть зробити висновок, ким був митрополит для Церкви і довіреного йому народу. Назву тільки деякі з них. Це тематичні збірники: «Церква і церковна єдність у спадщині Митрополита Андрея Шептицького», «Церква і суспільне питання», «Митрополит Андрей і греко-католики в Росії», чотири томи пастирських послань митрополита (1899—1944 рр), видання науково-популярного характеру, наприклад «Листи дітей сиріт до Митрополита Андрея», «Митрополит і Пласт»... Останньою побачила світ книжка «365 днів із митрополитом Андреєм. Роздуми на щодень». Не всі мають можливість і час читати праці чи великі послання. Ось і вирішили зробити підбірку висловів Митрополита з його послань не тільки на дні церковного року, а й на державні дати. Це й День Соборності України, Всесвітній день соціальної справедливості, День матері, День тата, Міжнародний день миротворців та багато інших.

— Цікаво, що просили сироти в Митрополита?

— Маленькі діти зверталися до нього дуже зворушливо, називали його «найдорожчий таточку». Адресували листи так: Небо, Святий Миколай, через руки Їх Ексцеленції Митрополита Андрея. Малеча просила в Митрополита і кожушки, й коралики, й цукерки. Та найбільше просили, щоб митрополит Андрей до них приїхав. По-різному його заманювали. Наприклад, в одному листі дитина писала: «Львів — то таке велике місто, і Святий Миколай може заблудитися в ньому. А ти візьми й приїдь до нас, бо ми так багато отримали подаруночків, і ми з тобою обов’язково поділимося». Погодьтеся, що для дитини в повоєнні роки поділитися солодощами — це велика жертва.

Деякі діти бачили Митрополита, але не всі. Ось що пише маленька Оля: «Наша найменшенька Ганнуська ніколи не бачила тебе. І ми їй пояснюємо, що ти такий великий, як наша черешня на городі (Митрополит мав зріст 2,1 метра), а борода в тебе — як у Святого Миколая».

Підписувалися: «Івасик», «Любця», «Нуся», «Твоя найдорожча донечка».

Митрополит дуже любив дітей. Після Першої світової війни, коли в Галичині залишилося понад 20 тисяч повоєнних сиріт, він заснував фактично при кожному монастирі захоронки-сиротинці для дітей. Сестри, які працювали з дітьми, казали, що їм місяцями доводилося працювати, щоб викликати усмішку на їхньому обличчі. Діти не вміли сміятися.

— Діти зверталися до Митрополита на «ти»?

— Так, це справді дуже зворушливий момент. Вони таки мали його за «найдорожчого татуся». Хтось писав: «У мене вже нема ні мами, ні тата, але, слава Богу, що в мене є ти, мій найкращий татусь».

Гадаю, листи діток були великою втіхою для Митрополита. У складні часи йому довелося провадити свою паству. Залишався зі своєю Церквою та народом у важкі періоди двох світових воєн, чотирьох змін урядів, міжвоєнних лихоліть. 1914 року уряд царської Росії навіть ув’язнив митрополита Андрея на три роки в Суздальському Спасо-Євфиміїському монастирі. Та пізніше, коли 1917-го, після Лютневої буржуазно-демократичної революції, був звільнений, сказав: «Я не три роки ув’язнення, а ціле своє життя радо провів би у в’язниці, лиш би тебе, дорогий мій український народе, бачити свобідним і вільним».

— Чи збереглися листи Митрополита до Святійшого Отця про потреби українського народу?

— Так, кореспонденція Митрополита Андрея із Апостольським Престолом збереглася. У своїх листах чи то до Папи Лева ХІІІ, чи Пія Х, Бенедикта ХV, Пія ХІ він детально описував церковно-релігійну ситуацію у Львівській Архиєпархії, вказував, чого потребує його народ, які біди доводиться переживати.

Та Митрополит писав не лише до Папи, він закликав сильних світу цього на міжнародному рівні, щоб вступилися за права довіреного йому народу.

Андрей Шептицький завжди вважав, що його народ має, як і всі інші народи, право на свою державу, Українську державу, як писав у посланні 1941 року «Наша Державність», чи популярно, «Як будувати Рідну Хату», наділену християнською душею. Зокрема після Першої світової війни добивався на міжнародному рівні як не суверенної держави, то бодай автономії. На превеликий жаль, усі ці старання не увінчалися успіхом. Митрополит Андрей турбувався не лише про українців Галичини. Далеко не чужою була йому доля українців з-поза її меж. Так, коли в Україні лютував жахливий Голодомор 1932 — 1933 років, Митрополит Андрей пише листи до Папи, закликає світову громадськість не мовчати. Разом із єпископатом видає послання «Україна в передсмертних судорогах». Організовує потяги з зерном, хлібом. Однак вони зупинялися на Збручі й не йшли далі. Бо, як писали в радянських часописах того часу, в Україні голоду немає.

У 1930-х роках, коли в часи пацифікації руйнувалися православні храми, Шептицький пише послання про переслідування православних на Холмщині, Поліссі, Підляшші. Йому не була байдужа доля людей, які належали до інших віросповідань. Не кажу вже про відому рятункову акцію Митрополита в часи Другої світової війни, коли сотні єврейських родин були врятовані від смерті. Не важко собі уявити, що чекало духовенство, якби, не дай Боже, німці довідалися про переховування євреїв по монастирях, чи про метрики хрещення...

Є дуже цікаві спомини Курта Левіна, сина львівського рабина «Мандрівка крізь ілюзії». Курт Левін майже чотири роки переховувався в монастирі та митрополичих палатах. Торік він відійшов у вічність.

Хочу при цій нагоді згадати лист Митрополита до рідного брата Казимира, нині блаженного Климентія, де він зазначав, що найбільш цінна й найбільш рідкісна риса, яка свідчить про шляхетність особи, а то й цілої нації, — це почуття вдячності. Із вдячністю та сльозами на очах, під час однієї моєї з паном Левіним зустрічі, він сказав: «Я добре пам’ятаю ту теплу долоню, яку, прощаючись зі мною, поклав на мою голову та дав грошей на дорогу». Із вдячності Курт Левін назвав своїх синів Андрей і Климентій. А після того, як у січні 1955 року розпочався беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея, пан Левін присвятив своє життя його успішному провадженню на різних рівнях.

— Якою людиною був Митрополит у повсякденному житті? Він коли-небудь гнівався, коли хтось не виконував належно свої обов’язки?

— Митрополит Андрей у своїй діяльності керувався терпеливістю, спокоєм і любов’ю. В одному зі своїх послань він написав, що ми мусимо дуже уважно пильнувати за своєю мовою, бо буває так, що плоди довголітньої праці можуть бути знівельовані гнівливим словом у період неопанованого гніву.

На жаль, я не чула, як говорив Митрополит Андрей, я лише довідуюся про нього з його листів, послань, переказів. Передовсім його слова сповнені великої жертовності, любові і бажання, щоб усі ввірені йому люди любили Бога так, як він.

У нього був дар будь-які складні речі, навіть теологічні, висловлювати доступною мовою. Майже всі його листи починаються: «Мій дорогий брате, Найдорожчий у Христі». До грішників, які в період Великого посту не сповідалися, він казав: «Мій бідний брате, бідний грішнику, якби ти знав, який безцінний скарб у Господі ти маєш, а ти його так марнуєш і так зневажаєш».

Очевидно, що були різні періоди, і Митрополит інколи не цурався навіть енергійного, різкого слова, коли це було потрібно. Зокрема, велику відповідальність він покладав на духовенство. У своєму посланні «О достоїнстві і обов’язках священства» Митрополит Андрей дуже різко картає тих священиків, корті не завжди совісно виконували своїх обов’язків. Адже деякі священики керувалися підходом: а що, мовляв, я за це матиму, яка буде мені за це матеріальна винагорода. Говорячи про такі випадки, Митрополит сказав: «Зайдіть у ту хату, до якої ви йдете, бідну, холодну, коли люди не мають, що їсти, на лікарство, не мають чим опалити ту хату. Коли на ту нужду і пес завиє. А ви в них вимагаєте на різні треби грошей. Та я би такого падлюку на першій галузці повісив би. І того йому було б замало».

Він і жартував. Він казав до священиків: «Пам’ятайте, мої дорогі отці, що овець треба не тільки стригти, а й пасти».

Пожартувати він міг і зі світськими людьми. Одного разу на початку 1900-х років його запросили на якийсь світський захід, і одна пані, мабуть, не вельми тактовна, задала Митрополитові запитання, мовляв, як ви такий талановитий, графського походження, з такими перспективами пішли в монастир. На що він відповів: а де ви, пані, були раніше? Якби я вас був зустрів раніше, то, певне, не пішов би до монастиря.

А вірних він навчав: нехай ваша віра не буде подібна на християнське вбрання, яке ви вдягаєте в неділю, на свята, а після Служби Божої знімаєте, складаєте до скрині й далі провадите своє життя так, ніби нічого не було.

Тобто він мав доступ до всіх людей: учених, невчених, письменних і неписьменних. Але ніколи не шкодував часу для людей. І в одному зі своїх перших гучних послань «До моїх любих гуцулів» він писав: «Не шкодував я для вас ні часу, ні зусиль, ні праці, а проповідував для вас часом навіть і захриплим голосом».

— А чому він так полюбив гуцулів?

— Він усіх любив. А гуцулів тому, що найперше був призначений Станіславівським єпископом у 1899 році. Станіславівщина (нині Івано-Франківщина) займає велику частину Гуцульщини: Косів, Верховинський район.

Митрополит не сидів у своєму кабінеті й не чекав поки прийдуть священики й розкажуть, як живуть люди в їхніх парафіях. Він сам проводив різного роду канонічні візитації і їздив по селах. Гуцули й досі пам’ятають, як Митрополит переїздив на білому коні Черемош. Священики дуже дивувалися, коли Митрополит приходив до церкви і священик хотів розповідати йому про село, а Митрополит уже все знав. Бо перш ніж зайти до храму, де його чекало духовенство, він заїжджав до людей, котрі йому все розповідали.

Гуцули дуже гостинний народ. І не полюбити їх було неможливо. Хоча Митрополит і картав їх, зокрема, за забобони, за мішанину християнської віри з ворожінням, язичництвом. Велика біда була з п’янством. Це йому дуже боліло.

Він звертав увагу на різні деталі. Навіть навчав жінок: перед тим як готувати їсти, ви, мовляв, повинні помити баняк. Казав: «Яка ж то смачна зупа, зварена в чистому баняці».

— А що сам Митрополит любив їсти?

— Сестра Кипріяна, яка була поруч з Митрополитом (уже померла), розповідала мені, що улюблена страва Митрополита Андрея була відварена картопля з підсмаженою цибулькою і горня квасного молока.

І я сама, коли їм відварену картоплю з підсмаженою цибулею і квасним молоком, здаюся собі чимсь схожою на Митрополита Андрея. (Сміється.)

Митрополит був дуже скромний у побуті й харчуванні. Він ніколи не скаржився — не так щось подали абощо. І дуже цінував чужу працю. Сестра Кипріяна розповідала, що якось із гір йому принесли кошик грибів. І десь за три дні він собі пригадав і питає сестер, де ті гриби, що люди принесли. Сестра каже: та вони вже, мабуть, зіпсувалися. А Митрополит: як так, люди трудилися, збирали, а ви їх кудись поставили. Ану, візьміть багато солі, залийте їх водою, а потім приготуйте ті дари, які мені подарували.

Він не скаржився навіть тоді, коли був ув’язнений. Писав: «Мені тут добре. За все Богу дякую. У мене є все — і маленький городик, і гарний краєвид». Коли я почитала була цей лист, мені видалося в ньому щось не так.

І ось коли ми робили серію фільмів до 400-ліття Берестейської унії про Митрополита Андрея, то побували в Суздалі. Зайшли в келію монастиря, де відбував ув’язнення Митрополит. Він мав високий зріст, а келія низенька. Віконце малесеньке, заґратоване. Ліжко — 1,70 метра. Цвях на стіні, де можна було щось повісити. Я заглянула у віконце, щоб побачити той «гарний» краєвид, про який писав Митрополит, а мій погляд уперся у великий кам’яний мур.

Ми знаємо, що Митрополит терпів і фізичні проблеми. З 1934 року він мав окремий дозвіл від Апостольської столиці правити Літургії сидячи, бо в нього був прогресуючий ревматизм ніг. Митрополит не міг підійматися. А час від часу йому паралізувало то праву руку, то ліву. Інколи він не міг писати, тому багато послань надиктовував. Якби ми не знали про його хвороби, то могли б подумати, що він був абсолютно здоровою людиною, бо ніколи не нарікав.

Покійний владика Михаїл Гринчишин розповідав, що одного разу Митрополита Андрея запитали, як він почувається, коли минають приступи болю. На що Митрополит відповів: у вас колись боліли зуби? Ось це в мене постійний стан, коли минають приступи болю.

— У 1905 році Митрополит навіть організував паломництво на Святу Землю. Як туди добиралися?

— Перед тим, як вирушити в паломництво, Митрополит провадив велику науку для народу, що таке є проща. Було 500 паломників на чолі з Митрополитом. Вони відпливали з Одеси на кораблі «Тироль». Кожне село вибирало делегата, давало йому завдання, що той має зробити там, за кого помолитися, чию вервицю прикласти до Гробу Господнього.

Це було перше велике паломництво в історії нашої Церкви до Святої Землі.

— Відомо, що Митрополит першим почав відправляти Літургію українською мовою. Як він це пояснював?

— Митрополит написав дуже багато праць і послань, зокрема про обряди. Разом з єпископатом провів літургійну реформу, щоби зробити Літургію більш доступною для широкого загалу, щоб у Богослужінні звучала українська мова. Аби це не була, як казав Митрополит, дивоглядна мішанина — суміш церковнослов’янської та української, коли людина не зовсім розуміє, про що йдеться, на чому вона присутня і чому потрібно бути на Святій Літургії від самого початку — проскомидії — до кінця, благословення...

— Кого він шанував з українських письменників, поетів? Шевченка, Франка?

— Ви згадали про Франка... Очевидно, що не могло зберегтися листів між Митрополитом і Франком, бо вони жили в одному місті й не було потреби писати один одному. Іван Франко приходив у митрополичі палати, Митрополит часто гостював у Івана Франка. Вони розмовляли на різну тематику.

Зауважу, що Митрополит не міг бути з Іваном Франком у його останні дні, оскільки в той час відбував ув’язнення в Росії.

Хочу процитувати Франкові слова про Митрополита: «Єпископ Митрополит Андрей Шептицький від самого свого вступання на єпископство почав призвичаювати нас до іншого тону, інших форм, іншого характеру, який панує в його посланнях. Він не промовляє так, як його попередники: звисока, авторитетно, напущеним і ніби статичним тоном. Не возвіщає. А говорить попросту як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, упоминає, іноді й полає, не лякаючись ужити енергійного слова, де річ того вимагає. Він любить ілюструвати свою промову прикладами з життя, фактами з власної обсервації. І це все дає його посланням те живе дихання, без якого всяка моралізація залишається мертвою».

А Василь Стефаник писав: я так люблю дивитися на ту срібну, похилену голову, яка журиться і молиться за Україну.

Джерело: www.risu.org.ua

Категорія: Андрей Шептицький | Переглядів: 1319 | Додав: o_andriy
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Для дітей про Прилбичі
Про Митрополита Андрея
НАШІ БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ
РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА УГКЦ
С. ПРИЛБИЧІ

КОД ЄДРПОУ 25229264;
ПАТ “КРЕДОБАНК”, МФО 325365,
р/р 2600301547361

+38 067 98-99-370 +38 093 21-24-035 ugcc.prylbychi@gmail.com
МИ НА КАРТІ