" border="0" alt="" />
" border="0" alt="" />
Головна » 2012 » Січень » 12 » Андрей та Климентій Шептицькі
14:14 Андрей та Климентій Шептицькі | |
| Курт ЛЕВІН, США За матеріалами Форум націй Митрополит Шептицький та його епоха відходять у минуле. Кількість тих, що його знали, швидко зменшується, а зміни у міжнародній ситуації скеровують загальний інтерес в іншому напрямі. Церква, на чолі якої він стояв, нині стоїть перед новими випробуваннями. 
Три томи творів, опублікованих в Україні, охоплюють період перед Першою світовою війною, роки, коли Західна Україна була під владою Польщі, а також воєнні роки. Ці твори дають змогу оцінити внесок Митрополита та його брата Климентія в українську справу. Головною метою братів Шептицьких було дати духовні дороговкази для розвитку культурного життя, створити мережу соціальних служб і сприяти укоріненню чернечих згромаджень в Україні. Нинішня політична ситуація змістила акценти. Однак духовна спадщина братів знову і знову пробуджує інтерес до минулого та пошук шляхів майбутнього розвитку України. У цій статті я описую історичне тло, на якому розгорталася їхня діяльність та еволюцію процесу беатифікації. Моєю спонукою була вдячність за порятунок мого життя та життя мого брата, за співчуття до євреїв під час Голокосту, за висловлення протесту проти людиновбивства, а також за порятунок багатьох і багатьох інших. Упродовж років, коли я мав причетність до процесу беатифікації в Римі, я збагнув наскільки складною була ситуація в Європі після розпаду Австро-Угорської монархії, а потім і Радянського Союзу. Військова кар’єра в Ізраїлі, а згодом цивільна кар’єра у США дали мені змогу з іншого ракурсу подивитися на ці події, а також спричинитися до процесу беатифікації братів Шептицьких. Доктор Філіп Фрідман, історик зі Львова, що сам пережив Голокост та написав про нього кілька книг, порадив мені написати статтю про Митрополита Шептицького. Він познайомив мене із професором Ветухівим, президентом Вільної Української Академії наук у США. Професор Ветухів опублікував мою статтю у квартальнику Академії. Завдяки цій статті я налагодив контакт з людьми, що займалися процесом беатифікації. Громадський рух за беатифікацію Митрополита Андрея почався невдовзі по закінченню війни у таборах колишніх робітників, яких фашисти привезли в Німеччину для роботи на заводах Третього Райху. Рух було започатковано ієромонахом студитом Марком Стеком та отцем Йоганом Петерсом. У Римі справою опікувались отець Королевський (Франсуа Шарон), консультант Конґреґації Східних Церков та довголітній представник Митрополита Андрея в Римі. Кардинал Євген Тіссеран – префект Конґреґації Східних Церков і приятель Митрополита Андрея з часів молодості, став спонсором постуляції. Він залучив до беатифікаційного процесу молодого французького світського священика Мішеля де Лятра, що повернувся до Рима із Нью Йорка, де він представляв Ватикан у ООН. Молодий французький священик і юрист канонічного права захопився справою беатифікації, організував її, підготував документи для формального відкриття процесу 1956 р. Кардинал Євген Тіссеран напитав папі Пію ХІІ із проханням дозволити проводити процес у Римі, оскільки дієцезія покійного Митрополита була розгромлена Совєтами. Багато людей знали Митрополита особисто або були знайомими із його діяльністю. Відтак формальне відкриття процесу викликало чималий інтерес та ентузіазм. Новина про відкриття процесу з часом дійшла до Польщі, що призвело до втручання примаса Польщі кардинала Стефана Вишинського, який зажадав припинення процесу з огляду на начебто суперечливу політичну діяльність Митрополита. Однак отець де Лятр за підтримки кардинала Тіссерана подолав цю перешкоду, і процес тривав далі. Отець де Лятр вирішив задовольнитися роллю віце-постулятора, призначивши постулятором отця Михайла Гринчишина, молодого редемпториста, що вчився у Римі. Постуляція виставила свідків, зібрала свідчення та документи, готувала короткий аналіз політичної ситуації у тогочасній Східній Європі й аналіз діяльності Митрополита, що керував своєю архієпархією у складних умовах, що існували по Першій світовій війні. Приїзд кардинала Йосифа Сліпого змінив ситуацію. Кардинала, що був наступником Митрополита Андрея, зустріли у Римі з великим ентузіазмом та очікуваннями. У той час засідав Другий Ватиканський Собор (1962–65), що надало йому чудову нагоду виступити від імені уніатської Церкви, переслідуваної совєтами. Вісімнадцять років в’язниці залишили слід на характері кардинала Сліпого, до того ж він був дезорієнтований групою власних радників, що провокували конфлікти з Курією. Серед багатьох суперечливих рішень варто згадати створення патріархату для політизованої Української Католицької Церкви. Це призвело до того, що кардинал Йосиф Сліпий з часом опинився в ізоляції й втратив будь-які впливи. Прибуття до Риму кардинала Сліпого змінило і напрямок процесу беатифікації. Після двох зустрічей із кардиналом Сліпим отець де Лятр полишив посаду віце-постулятора. Близьких співробітників Митрополита, як от отця Марка Стека й отця Йогана Петерса або іґнорували або ставилися до них без належної поваги. Постулятора отця Михайла Гринчишина звільнили, і будь-яке просування вперед у справі постуляції припинилося. Справа беатифікації знову зрушила з місця після того, як монсеньйора Гринчишина було призначено 1992 р. апостольським екзархом у Парижі. Однак було згаяно 20 дорогоцінних років, і колишнього зацікавлення вже не було. Юридичні процедури тривали і далі, як і збір документів, однак колишньої динаміки бракувало. КҐБ систематично очорнювало Митрополита Андрія як колаборанта Третього Райху. Ці безпідставні звинувачення були підхоплені двома працівниками Яд Вашему – др. Моше Бейскі (у 1970–1995 рр. – голова комісії Яд Вашему у справах Праведників – прим. автора) та др. Мордехаєм Палдієлем (очолював відділення Праведників народів світу Яд Вашем у 1982–2007 рр.). У книзі «Рятуючи євреїв», що вийшла 2000 р., він повторив брехню КҐБ стосовно співпраці Митрополита Андрея з Третій Райхом – прим. автора). Комітет, що вирішував, кого визнати Праведником народів світу, поділився порівну на тих, що знали правду про діяльність Митрополита, та на тих, хто ставився до нього упереджено. Врешті результат голосування визначився голосом рабина Давида Кахане. Кількаразова відмова Яд Вашему визнати Митрополита Андрея Праведником породила неоднозначність та сприяла поширенню у світі наклепів, сфабрикованих у КҐБ. 1956 р. еклезіастичний суд у Римі піднімав питання про «політичну діяльність» Митрополита. Про ті часи написано багато статей. На жаль, вони переважно однобокі та заанґажовані. Необхідно провести об’єктивний історичний аналіз, щоб належним чином оцінити цю видатну людину та його брата, що присвятили своє життя служінню вірі і ніколи не відступали від її правд і десяти Заповідей. Брати Шептицькі – Андрей (1865–1944) і Климентій (1869–1951) – з народження були поляками та римо-католиками. Їхня сім’я мала русинське коріння, а їхні предки були митрополитами Греко-католицької церкви. Однак виховання і освіта, яку отримали брати, були польськими. Родина Шептицьких представляла шляхту та її традиції. Їхній дідусь по матері Александр Фредро був відомим польським письменником. Після розділу Польщі між Росією, Прусією та Австро-Угорщиною розвиток країни відображав еволюції країн-окупантів. Поляки намагалися зберегти свою культуру й традиції. Ґабсбурзька адміністрація, на противагу Росії та Німеччині, гнучкіше ставилася до поляків і русинів, що населяли Галичину. Родину Шептицьких і дитинство Романа – майбутнього Митрополита описала у своїх спогадах його мати. Роман вирішив стати священиком, присвятити служінню своє життя. Маєтки Шептицьких знаходилися на південному сході Галичини, де мешкало багато селян-русинів, які мали невеликі земельні наділи та працювали на сполонізовану шляхту. Більшість селян були греко-католиками, тобто членами церкви, що потребувала на той час реорганізації. Зустріч із папою Левом ХІІІ у Римі стала вирішальною у житті Романа. Лев ХІІІ підтримав його бажання присвятити життя Греко-католицькій церкві, що перебувала у єдності із Римом з 1596 р. і русинам-українцям, що потребували духовного керівництва. Роман перейшов на греко-католицький обряд і вступив до новіціату василіян, греко-католицького чернечого згромадження. Прийняв чернечі обіти, отримав ім’я Андрей. Молодий, високоосвічений він невдовзі став священиком, єпископом, а згодом і Митрополитом. 1900–1914 рр. – найцікавіший та найбільш плідний час у діяльності Андрея. Громада сприйняла його духовне керівництво, відкривалося багато напрямів для соціальної та культурної діяльності. Андрей був послом до парламенту у Відні ex-officio. Його промови у парламенті, виголошені до 1914 р., можна знайти в архівах постуляції. Визначною подією того періоду життя Митрополита була поїздка на Близький Схід та Святу Землю, яку він здійснив у супроводі визначних діячів русинської громади. На пам’ять про поїздку вийшла книга. Під час поїздки він потоваришував із кардиналом Тіссераном та отцем Франсуа Шароном. Ставши незаперечним лідером української громади, Митрополит докладав зусиль для наведення мостів між поляками та євреями, що жили у Галичині. Безпосередньо перед Першою світовою війною імператор Франц Йосиф скористався своїми повноваженнями і запропонував Риму надати Андреєві сан кардинала. Перша світова війна дала початок новому стану речей у Європі. Німеччина, Австрія, Оттоманська імперія, Франція, Великобританія та Росія почали боротьбу не на життя, а на смерть. Війна загострила давні конфлікти та поставила на порядок денний нові ідеї, які згодом радикально змінили карту Європи. Росіяни, окупувавши Галичину, заарештували Митрополита і вивезли його до Росії. Поляки й українці-русини були втягнуті у конфлікт. Націоналізм загострив старі суперечки між двома народами. Перебуваючи в ув’язненні у російському монастирі, Митрополит бачив поступовий розвал царського режиму та Жовтневу революцію. Православне духівництво, що було спочатку налаштоване до нього вороже, змінило ставлення. Почалося обговорення гіпотетичного об’єднання східного і західного християнства. Революція перервала цей процес, і Владика Андрей, звільнившись, виїжджає до Швеції. Постала нова Польща, що за Версальськими угодами відродилася із трьох частин, які належали трьом колишнім імперіям. Поляки вважали Митрополита Андрея зрадником і не давали дозволу на його приїзд. Згодом уряд Польщі під тиском ззовні змінив свою позицію. Передбачаючи можливість замаху на своє життя, Митрополит Андрей підготував заповіт та переслав його папі Пію ХІ. Ситуація в Галичині драматично мінялася. Польський та український націоналізми спричинилися до зіткнень у Львові. У боях за місто перемогли поляки. Митрополит Андрей опинився між ворогуючими групами, кожна з яких вважала його зрадником. У цій ситуації він намагався зміцнити свою Церкву. Ситуації у його єпархії погіршувалася, конфронтація загострювалась, чому сприяла політика Варшави. Українці і поляки мирно співіснували за Австро-Угорщини. Після подій 1918 р. кілька спроб налагодити стосунки зазнали невдачі. Свідченням глибокого антагонізму стала битва за Львів. Політика Варшави сприяла колонізації Східної Малопольщі, а Римо-католицька церква активно заохочувала переходи із уніатства у католицизм. Українці шукали союзників, і не дивно, що вони звертали свої погляди на Берлін. У 1920-х рр. Німеччина докладала зусиль, щоб дестабілізувати ситуацію у сусідніх країнах. Розвідка Абвер, очолювана адміралом Канарісом, активно діяла у Франції, Бельгії, Норвегії, Югославії, Чехословаччині та серед українців. Ідея незалежної України приваблювала ОУН та інші радикальні групи. Усвідомлюючи небезпеку, Митрополит тримався поодаль від радикального націоналізму, який відповів йому відкритою ненавистю. Варшава відповіла на терор та замахи так званою пацифікацією. По селах палили греко-католицькі церкви та розміщували військові загони. Митрополит Андрей підготував звіт про ці події, проілюстрував його світлинами та надіслав до Риму, відповіддю на що була тривала ненависть поляків та його церкви. Митрополит Андрей мав широку підтримку по єпархіях, включно з тою, чий єпископ ставився до нього відверто вороже. Відвідуючи парафії, він близько пізнав парафіян та їхні турботи. Він запросив західні чернечі згромадження заснувати відгалуження у східному обряді, щоб краще прислужитися українській громаді, будував лікарні та школи, надавав стипендії талановитим молодим українцям для закордонних студій. Він ретельно дистанціювався від складної української політики. Андрей завжди шанобливо ставився до єврейської громади і жертвував на її благодійні цілі. У відповідь єврейські старійшини вітали його під час візитацій, несучи сувої Тори. Під час таких візитацій він отримав чимало привітань, писаних івритом на перґаменті. Коли відомий рабин Львова др. Єзекіїль Левін довідався, що римо-католицька ієрархія зіґнорувала його 70-ліття, він очолив делегацію, що склала Митрополитові вітання з нагоди ювілею. Складні стосунки між українською меншиною та польським урядом, економічна криза, політична напруженість, провокована Третім Райхом стали складним оточенням, у якому працював Митрополит. Його повсюди шанували, його впливи сягали далеко, а Церква динамічно розвивалася під його керівництвом. На жаль, він захворів на артрит, що згодом прикував його до інвалідного візка. Ігумен Климентій, його брат, переїхав із Унева до Львова та оселився у резиденції Митрополита. Цей самовідданий чоловік допомагав братові та підтримував його аж до самої смерті 1944 р. Час був важкий. Однак, завдяки самопосвяті багатьох людей, двоє братів впорались із ситуацією, що постала перед Другою світовою війною. Брати Шептицькі змогли здійснювати духовне керівництво та відроджувати Церкву, опікуючись у 1918–39 рр. соціальним і культурним життям українців. Недалекоглядна політика Варшави та втручання Німеччини спричинилися до загострення політичного протистояння. Митрополитові дивовижним чином вдавалося утримувати Церкву подалі від політики та радикальних елементів політичної сцени. Наліт німецького Люфтваффе на місто, яке не мало жодного промислового чи військового значення, позначив початок Другої світової війни. Розпочався найважчий період у житті братів Шептицьких. Зміни в Курії після смерті Пія ХІ вплинули і на Церкву під керівництвом Андрея. Пій ХІ якийсь час був папським нунцієм у Польщі. Він розумів проблеми реґіону. Його смерть 1939 р. позначила нову еру для Ватикану. Наступник Пія, колишній держсекретар кардинал Євген Пачеллі, був папським нунцієм у Німеччині наприкінці Першої світової війни, бачив загрозу поширення комунізму після повалення царського режиму у Росії. Він вважав, що Німеччина – це перешкода на шляху комунізму та захисниця Європи. Він не розумів згубності політики Третього Райху, що ставала очевидною під час вторгнення у Іспанію, аншлюсу Австрії та завоювання Чехословаччини. Після нападу на Польщу німців, радянська армія окупувала східну Польщу. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа Західна Україна була приєднана до Радянського Союзу. Перед Митрополитом Андрієм постало найважче завдання у його житті. Він мусив вести свою паству за цілковито нових обставин. Совєти закріпилися на нових територіях і почали контролювати повсякденне життя місцевого населення. Під контроль було взято школи, засоби масової інформації та фінанси, а адміністрацію очолили радянські кадри. Визначних діячів заарештовували, почалися депортації до Сибіру. На початках влада не втручалася у релігійне життя, хоча подекуди священиків заарештовували, згромадження ченців розганяли, на церкви та релігійну власність було накладено високі податки, а дещо – націоналізовано. Поки тривала війна в Європі, Юр (митрополича резиденція – собор святого Юра у Львові. – прим. автора) було залишено на самоті з проблемами. Вихід був у тому, щоб вести збалансовану політику. Відрізаний від світу, Митрополит отримував вістки лише від гостей та відвідувачів. Приймальня у його резиденції була завжди переповнена. Побачити Митрополита хотіли і священики і миряни. Операція «Барбароса» та напад на Радянський Союз 1941 р. започаткували новий період у житті Митрополита Андрея. Головний рабин Львова др. Єзекіїль Левін у супроводі двох членів громади прийшов до Митрополита з проханням про допомогу. У місті почалися напади на євреїв. Після візиту рабина др. Левіна Юр звернувся до вірних із закликом. Стурбований Митрополит Андрей закликав створити у місті органи влади і з повагою ставитися до усіх, незалежно від національності та віросповідання. Про виявлення тіл в’язнів, замордованих НКВД перед відступом із міста, ще не було відомо. Існувала ілюзія, що німці проголосять незалежну Україну. Однак ілюзії швидко розвіялися, і Галичину приєднали до Генерал-губернаторства. Політика німецької адміністрації поставила Митрополита перед дилемою, яку важко зрозуміти навіть сьогодні, коли відомі усі факти. Неймовірно, як хворий патріарх долав усі ці випробування. Життєвий досвід давав йому змогу не втрачати чіткості думок, принципи віри та розуміння свого покликання скеровували його дії у ці складні часи не лише заради власної пастви, а й заради приречених на смерть євреїв. Після Сталінграда та Курська стало зрозуміло, що німці програють війну і що повернення радянської влади стає неминучим. На Церкву під керівництвом Митрополита Андрея чекали мучеництво й катакомби. Синоди, що часто проводились у той час, фактично підготували Церкву до переслідувань і підпілля. Впродовж окупації митрополича резиденція мала обмежені контакти з нацистами. Спілкування відбувалося тільки із посадовцями невисокого ранґу і лише стосовно питань повернення майна, конфіскованого совєтами, проведення релігійних відправ і прохань не використовувати вірних у антиєврейських акціях. 1943 р. Гіммлер вирішив дозволити українцям служити у новосформованих частинах СС. Немає жодних доказів, що Митрополит Андрей спонсорував чи заохочував створення дивізії «СС Галичина» 1943 р.. До дивізії вступали добровольці, які боялися вивезення на роботи у Німеччину або помсти за злочини, які вони вчинили. Дивізія «СС Галичина», а фактично два полки, були частиною Ваффен СС, військового підрозділу СС. Ваффен СС причетні до багатьох злочинів, серед яких Лідіце, Орадур, знищення американських полонених у Малмеді під час битви при Булжі. Члени дивізії «СС Галичина», деякі з котрих перейшли туди із допомогової поліції, насправді були військовими злочинцями, які допомагали німцям чинити ґеноцид (хоча, безперечно, не всі). 
До Митрополита Андрея
прийшли німецькі достойники у супроводі полковника Бізанца (резидента
Абвера у Львові). Вони просили його підтримати формування дивізії «СС
Галичина». Він, попри погрози, відхилив це прохання. Митрополит лише призначив капеланів для духовної опіки над рекрутами. Міфи про ініціативу Митрополита у появі дивізії було створено по війні вцілілими вояками дивізії, серед яких архієпископ Бучко, що переховувався від депортації до СРСР. Єврейське населення, позбавлене усіх прав, загнане у ґето, врешті винищили. Це була третина мешканців дієцезії Митрополита. Допомога євреям, згідно з нацистськими розпорядженнями, вважалася злочином і каралася смертю, як правило, і для рідних і близьких «злочинця». У цій ситуації Митрополит Андрей виступав із протестами і закликав своїх вірних не брати жодної участі у вбивствах. Два його звіти, що описували події у дієцезії та політику німців, 1942 р. було передано до папи Пія ХІІ через папського нунція Орсеніґо. Ці звіти із ризиком для життя доставив у Берлін ієромонах-студит Йоган Петерс. Папу Пія ХІІ було поінформовано про ґеноцид. Ці звіти потрапили до архівів і згодом їх було знайдено у Ватикані. Сувора цензура, яку запровадили німці не дозволяла згадувати про переслідування євреїв. Однак 1942 р. виходить пастирське послання «Не убий!» Андрей усвідомлював, що за тих обставин він не міг мовчати. Під керівництвом Митрополита Андрея та його брата було організовано акцію порятунку євреїв. Під керівництвом братів монахи, монахині та миряни врятували понад 250 євреїв, серед яких було багато дітей. Андрей помер у листопаді 1944 р. Климентій помер у радянській в’язниці 1952 р. Постуляційний процес у справі беатифікації видав три томи творів, кореспонденції та пастирських листів, що ілюструють діяльність цих видатних людей. Однак впливу застарілих стереотипів поки не подолано, але це лише справа часу і нашого сумління. *** Із Послання Митрополита Андрея Шептицького «Не убий» [21 листопада 1942 р.] Християнин, і не тільки християнин, а кожна людина зобов’язана з людської природи до любови ближнього. І не тільки християн, але й усіх людей буде Всев[вишній] Бог І[сус] Христос, справедливий Суддя, судити по всім ділам життя, а передусім по ділам милосердя і любови ближнього, як це описане в притчі про страшний суд (Мат. XXV). Чоловіковбивник не тільки, що не мав милосердя до вбитого, терплячого, ув’язненого, але ближньому зробив найтяжчу кривду, яку тільки міг зробити, відбираючи йому життя, і то може в хвилі, коли той ближній, на смерть не приготований, стратив через неї всяку надію на вічне життя! Тим вчинком скривдив він усі діти вбитого, жінку, старих батьків, які без помочі вбитого, засуджені, може, на голод і нужду. Та не тільки вбив ближнього, але й свою душу позбавив надприродного життя, Божої благодаті, та ввів її у пропасть, з якої, може, вже й не буде спасіння! Бо прокляттям невинної крові викликав, може, в своїй душі демонів пожадливости, які кажуть йому в терпіннях і болях ближнього шукати власної радости. [...] Світ гине з браку любови, гине з людської ненависти! [...] [Опубл.: Львівські Архієпархіальні відомості. – 1942, листопад. – Ч. 11.– С. 179–180]. | |
| Категорія: Андрей Шептицький | Переглядів: 903 | | |
| Всього коментарів: 0 | |