" border="0" alt="" />
" border="0" alt="" />
| Головна » Файли » Сім’я Шептицьких » Твори Софії з Фредрів |
Покривач дахів
| 01.03.2011, 12:55 | |
ПОКРИВАЧ ДАХІВ
І Це був останній тиждень травня. Після запізнілої весни все нараз забуяло молодістю і безтурботністю так, що навіть чортополох і кропива гарні були і зелені, гінкі, чисті, пнулися вгору, наче щось вартісне, на славу Божу; навіть канави були гарні, повні жовтцю, незабудок, лісової гвоздики, увінчані терниною, що розквітала. Ліси відлунювали пташиним співом, а луки, мочарі і пасовиська тріскотнею жаб – гамірно було у повітрі, гамірно й на землі; в садах черемшина осипала землю снігом свого цвіту й сповнювала пахощами, що перемішувалися ї цвітом і пахощами бузків. Кілька днів тому ми повернулися з міста на село і насолоджувалися тим поверненням. До нас поверталися традиційні години занять, невеличкі радощі, які як і сама весна, поверталися так, ніби це було вперше, але цього разу нізащо не повинно було проминути. Ввечері ми розійшлися, відпроваджуючи одні одних при місяці, а потім ще кожний для себе наспівував пісню, співану кілька годин тому на Маївці, вдивлявся у те Боже небо, що так милостиво розпростерло над усім і всіма свій небозвід, усипаний зірками, ніби мати заслону над засинаючим дитям, і кожен посилав до того ясного неба своє прохання чи подяку, і кожному якось душа в лоні співала, коли клав голову на подушку. Всі сільські галаси жаб, гавкіт собак, окрики нічної сторожі нарешті сонно змішалися... і разом із турботами дня, з піснею до Матері Божої, зі солов’їним співом, все зашуміло в думках та вухах – і стихло... Мені здавалося, що сплю недовго, коли до розбудженої свідомості й до вчорашньої мелодії, що знову зазвучала у мені, додалася нова, уже не в спогаді, ані не вві сні, щораз голосніше почала озиватися, приглушуючи тамті... Мені було добре з нею і я не мала бажання будитися. Якісь ремінісценції краківського хейналу затемнювали у пам’яті місце і час теперішній. Нарешті крізь напівсон: "Що це таке? Це ж не хейнал”, – промовила я. І від власного голосу збудившись, відкрила очі: впізнала кімнату, спробувала визначити годину – ще не було п’ятої, бо виноградне листя при вікні тільки починало кидати свої мерехтливі тіні на шиби, а пісня, якась дивовижно спокійна, спадала десь згори у поважній простоті свого ритму, не перериваючись, а радше вторуючи рівним ударам молотка. Я вже зовсім розбудилася, але ворушитися не сміла, щоб не перервати дивовижного зачарування цього ранкового привітання. Коли ввійшла, як звичайно, служниця, щоб відчинити вікно, я вдала, що сплю, і вона вийшла навшпиньках, а через відчинене вікно, наче хвилею повітря несений, линув спів, а молоток далі стукав – ніби серце пісні:
Будь прославлений, великий Боже!
Бо людина: що без Тебе може? Тук – тук – тук! Ми осипані Твоїми дарами, Щоб Ти вічно жив поміж нами. Тук – тук – тук! Ти створив нас і спас на славу І щоб ми не слали Тобі хвалу? Тук – тук – тук! Хвилинка перерви, а потім знову:
Багато сном смерті впало,
Тих, що вчора полягало – Тук – тук – тук! Ми ж іще ся пробудили, Щоб Тебе, Боже, хвалили – Тук – тук – тук! Та рання пригода чи несподіванка так міцно вплелася у мої думки якоюсь таємничою чарівністю, що я не мала бажання ні з ким про неї говорити. Коли ж дім розбудився й оживився звичайною працею, чомусь мені шкода було довідатися, що то садівник так співав, набиваючи обручі на бочку для води. Отож, не запитувала ні про що, але у вухах бриніло:
Ми ж іще ся пробудили,
Щоб Тебе, Боже, хвалили – і глибоко десь "тук-тук-тук” серце додавало. Кожний дім має свої голоси і тишу. Для мене такими хвилинами тиші був час, коли після сніданку всі до своїх занять розходилися, а я, віддавши накази і харчі на цілий день, зі спокійним сумлінням, що знаю про все, про що мені знати належиться, і з блаженним почуттям, що на решту дня про господарство думати не потребую, поверталася до свого покою, записувала видатки, а потім бралася за листи чи за книжку. Так само було і цього дня – з тією лише різницею, що вранці, замість помолитися, я слухала пісні, тепер, отже, замість того, щоб писати або читати, я мала ще закінчити молитви. Я зняла зі стіни хрестик місіонерський, що висів над ліжком, уклякла й обличчя сховала в долоні над Постаттю Розп’ятого. Але ще не зібралася з думками, коли знову той, може, не надто гарний, але такий на диво спокійний голос відізвався і завис, як небесна пташка, що колишеться над свіжими могилами.
Хвала Тобі Царице, Матір милосердя, Життя солодке, надіє наша, хвала! Я втулила обличчя в долоні і хрест, який тримала, не бажаючи слухати, – але слова молитви тонули у мелодії пісні... Співак закінчив першу – хвилину тільки молоток стукав удалині... а потім відгукнулася колядка, як органи серйозна, як колискова ніжна. Вуста мої, притулені до ніг Спасителя, шептали: "Тому, що Ти єси тим, ким Ти є, мій Боже, до Тебе прохання моє, через те, що Ти єси тим, ким Ти є, у Тобі надія моя, Господи!” А пісня линула:
Зневажений, хоч вкритий славою,
Смерть поніс цар над віками, А Слово Тілом ся стало І ожило поміж нами! "Боже – Церква Твоя – Князівство – Царство – Наше єднання з Тобою – Боже, діти мої – Господи, всі, хто страждає”, – говорила молитва, а коляда, перервана новою мелодією, наново бриніла і впливала до кімнати:
Тому, хто просить, милість приносить, Дає потіхи... Відпускає гріхи. Коли яке слово вітер відносив – молоток його доповнював. Коли думки переривала пісня, сльоза, що на ноги Христові спливала, місце її займала... Пісня затихла і молитва була закінчена – я повісила хрестик на місце. Коли ж знову той невтомний повітряний співак відізвався, я вийшла на ґанок, потім, за голосом ідучи, до саду. Не треба було йти далеко, за шпалерою на будинку економа покрівельник побивав дах і співав:
О Милосердна, милосердя прошу, Жити бажаю, хвалу Тобі приношу, – і молотком забивав ґонтальні цвяхи у ґонти. Я слухала і не менше, як уранці, тонула в добре відомих словах і мелодії, не менше, як вранці "тук, тук» молотка і серця разом їм вторувало. Чому? Не зуміла б, напевно, відповісти, але було щось вражаюче й чарівне в тих піснях, ніби також обкутих молотком, – у тих словах любові, віри і надії, що неслися з вуст одного з простих людей, Господом улюблених, понад тією бездіяльною землею, для котрої Він життя своє віддав, – а ще в них була закладена наука ще більша, ніж сама пісня й навіть молитва. І не тільки я сама слухала і розуміла покрівельника – через шпалеру видно було на дорозі сільських дітей, збитих у купку, з голівками, піднесеними до нього. І селяни зупинялися біля дітей на хвильку, а потім йшли, здіймаючи капелюхи, як перед фігурою св. Яна звиклі були здіймати. Забракло покрівельнику ґонт чи цвяхів, тож він перервав пісню і роботу та й відвернувся, щось шукаючи. Це був сутулий і худий чоловік, але міцно збудований, що спокійно, тихо і безпечно ходив по непокритому даху, як по землі. – Дай Боже щастя, – голосно промовила я. – Дай Боже, хай вам Бог заплатить, – відповів він і зняв вицвілу шапку з голови, вітер розвіяв рідке волосся, біліше, ніж я сподівалася побачити; обличчя було довгообразе, очі лагідні, все разом – у досконалій гармонії з голосом і піснею. – Це ви так співаєте? – запитала я. – А я, прошу Ясної Пані. – А ви звідки? – З-під Комарна. – Але тут уперше на роботі, правда ж? – Ей, не вперше, моя Ясна Пані, я тут ще хлопцем працював – за життя старших панства – також добре було панство, але потім я оженився аж за Ясло і лише через багато років повернувся у свої краї. – А скільки ж вам років, що так не боїтеся ходити по даху? – запитала я ще, аби продовжити розмову. – Вже на св. Каспра, тобто на Водохреща, буде шістдесят і дев’ять... Ой, так, моя Ясна Пані! Не одно вже пережилося... шістдесят і дев’ять – так, так... – І маєте дружину і дітей у тих сторонах? – Ні. Всі повмирали, – відповів по-українськи і почав прибивати ґонт. Мене огорнув якийсь сором такими питаннями далі життя людське роз’ятрювати, тож ще хвильку постояла мовчки, дивлячись на ту відкриту білу голову, а потім, відходячи, додала: – Залишайтеся з Богом, пане майстре! – Най Бог помагає, – відповів, і заледве я вернулася до кімнати, як знову зазвучала пісня. Може, її плин розмовою зі мною був перерваний, а може, й останнє моє запитання центральну строфу поглинуло, досить того, що ту останню старий доспівував зараз:
А душі померлих, котрі ся дістали
На муки в чистилище, щоб ся розквитали За гріхи свої, Най їхнім спасінням стануть ласки Твої, Нехай їх врятує Твоя причина, Бо ж ми співаємо Тобі: Salve Regina! ІІ Часом увірветься щось зненацька у наше життя і з боєм здобуде собі у ньому право громадянства. Так було з моїм покрівельником. Через кілька днів усі домашні звикли й зичливо ставилися до його пісень і його постаті. Але для мене як одне, так і друге, мало якесь особливе значення, я лише для себе з тим таїлася. Я вже знала, що він відпочиває від роботи двічі на день, раз перед полуднем і знову близько четвертої пополудні, власне, у той час домової тиші, коле я була лише сама, тож виходила до будинку економа, часом зі стопкою вина, часом тільки зі словечком до мого приятеля... Одного разу застала його під каштаном, де він сидів зі скибкою хліба сиру в руці. Встав на моє привітання, але коли сказала йому сісти, знову сів, знявши лише шапку, яку кинув на землю обіч себе. – Що то було сьогодні вранці, – запитала я, аби почати бесіду, – коли ви заспівали "Пречистая Діва Марія”, стільки голосів вам завторило, а потім потрохи стихло? – А, то люди йшли в поле, прошу Ясної Пані, бо як так трохи більше їх побачу, то завжди підберу щось таке, щоб кожний знав, як співати, щоб це так – думаю собі – залишилося з ними на цілий день... Бо це, моя Золота Пані... як отак людина цілий день сама на даху, то їй-Богу зовсім якось інакше мислить, ніж мислиться між людьми... Я то, бувало, як між ними працював, то що-м не раз назлостився! І насумувався! Так, наче кожний по бідах моїх, гейби по живому тілі шкрябав... часом мені здавалося, що кожний моє повітря ликає, так мені його всюди мало було... а потім... як Господь Бог дав мені повернутися до своєї роботи на даху, то знову ж відразу зовсім інакше стало... Бо тепер хоч би-м хотів, то злоститися вже не вмію. Зате то знову тільки би-м роздавав, якби-м мав що... чень же нема що... І він тихо засміявся, а за хвильку, піднявши голову, немовби з натхненням, і вже знати було, що з повноти свого серця, говорив далі: – А як дивлюся на людей, що йдуть дорогою, подумаю собі, що той, може, йде по труну для своєї дитини, – тут йому голос захрип, перервався на хвильку, – а тамтой, може, йде десь останню свою одежину заставити, а оте молоде, може, йде найматися до чужих людей, і зову ж, що те панство, яке їде у кареті, їде з такою бідою, що їй жодні маєтки не зарадять, то мені серце так до всіх рветься, їй-бо, як до власних дітей, і кожного з них я благословив би... І часом, як співаю, то мені здається, що і благословляю... що чей же квіти за ними кидаю, і якби лишень тільки котрий пісню підхопив, полегшало би йому, хоч би яку біду тягнув... бо ті пісні всі такі солодкі, моя Ясна Пані... Зараз я прокашлювалася, а старий тим часом краяв ножем хліб і сир і їв, а вітер ворушив над його головою листя дерева, тож ясні промінчики пестили біле волосся і зникали... Присіла і я на згорнених парникових матах, малюючи парасолькою на піску, і запитала, дивлячись теж на пісок: – А хто ж вас навчив співати? – Ото ж то й воно, моя Золота Пані, – жваво відізвався він, – що і на мене той спів, як цвіт, згори впав. Йой, борг той, я хотів би його віддати, а потім-ось що! Як людина всього потрошки скуштувала, правда ж, то знає, що болить, але знає також, що часом ліпше, ніж ліки, поможе. – Як це на вас згори спів упав? – питала я, але несміло, гадаючи, що розумію його краще, ніж він мені зуміє пояснити. – То так лише говориться, – відказав він, – бо я був малим хлопчиною, коли його перший раз почув, а на даху був майстер, який співав. – Як це?! – вигукнула я, – так як ви сьогодні співаєте?! Побиваючи дах?! – А певно що так! Бо як ми, тобто батько мій і мати, як ми мешкали у Комарно, погодився одного разу майстер з Рудок покрити шопу при скарбниці, а я поганяв коні при молотарці, як сказали якось спинитися з кіньми у кираті. Аж тут я чую згори такий спів, що-м гадав спочатку, що то Янголи з неба співають, як під час колядування... І аж мені дух перехопило, так я слухав, – а майстер щораз нові пісні співав, бо був з Рудок, де завжди багато народу на відпусти приходить до Чудотворної Божої Матері, тож умів тих пісень море! Отож, як він закінчив роботу і бачив, що я зацікавився нею й піснями, розговорився з батьком, і я просив, щоб дозволили... І так віддали мене за помічника йому до Рудок. А що було недалеко, і майстер був справедливий чоловік, і казав, що якби я тих пісень навчився, то, може б з мене колись і церковний дяк вийшов, усі радили, що так буде добре. І було добре!.. Навчив мене майстер свого ремесла, навчив і співати – Господи, дай йому царство небесне! – і читати, а потім з родичкою своєю оженив мене. А вже потім, то вже бідувалося... ет, що то базікати! Треба до роботи йти. Я не затримувала його – він встав, випив вино, поцілував мене в руку і по драбині виліз на дах, звідки небавом з відлунням дзвонів, що дзвонили на "Ангел Господній” – справді "як цвіт упав” знову на мене його голос, що співав:
Ангел звістував Діві Марії
І зачала від Духа Святого – Радуйся, Маріє! І думка моя летіла за словами старого і та дивна традиція пісні – її апостольство, – благословенством спадало на людей, вирувало мені в душі, як те природне насіннячко, що його вітер несе, несе, аж завжди десь занесе, де воно спочине, проросте і стане деревом. III Того самого дня пополудні, коли з горнятком кисляку я прийшла до мого старенького, він якраз злазив з даху. В той час як він одним духом випивав молоко, я знову присіла на мати і, ніби розмова не переривалася, продовжувала далі: – А чому ж ви бідували, оженившись? – От! Моя Ясна Пані, я був привик до спокійної роботи з майстром. Що ми підрядилися зробити, то робили добросовісно і співали собі або розмовляли… Побивали дахи церков і костьолів, будинків і палаців, часом і хати пошивали, а майстер багато бачив світу і знався на багатьох речах, і так, як я казав, моя Золота Пані, по-іншому чоловік дивиться на людей та їх справи, коли люди ним не поштуркуються... Отож, і ми так дивилися на тих, чиї будинки покривали, і так собі розмовляли, і посміялися не раз, і знову співали, і на життя при цьому заробляли... Потім, як я оженився, брат жінки мав ткацький верстат і полотна на ярмарках продавав. Всі хотіли, щоб і я у спілці з ним працював, я не вмів перечити, але та робота була не для мене; ще поки сидів за верстатом, то було добре, бо полотно добре мені робилося, а думки і пісні снувалися та перехрещувалися як нитки – але на господарстві і торгівлі я не розумівся, зі мною сварилися, казали, що через те втрачають, бо торгівля не йде. Я поховав троє дітей... і так йшло щораз гірше, і так мені вже було душно у тій халупі і між тими людьми, і навіть за верстатом, що як знову Господь Бог дав хлопчину, Стефка, – тут старий замовк на хвильку, нахилився, зірвав травичку і почав її обкручувати навколо пальця, – то я сказав жінці, що я вже не витримую без давнього ремесла і своїх сторін, а що вона була доброю і також вже збідованою жіночкою, то зібралися ми обоє зі Стефком і назад примандрували у ті сторони і під Комарним осіли. – І тоді знову легше було, люди мене здавна пам’ятали, брали до роботи, і пісні давні спадали мені на думку, а як ще часом десь ближче траплялася робота і жінка зі Стефком обід мені приносила, а хлопченя знизу сміялося до мене, слухаючи мої співи, плескало у долоньки й кричало: "Татку моток! Татку моток!”, щоб я зніс йому мій молоток, то, бігме, моя Ясна Пані, так мені було, як і королеві краще не буває... Бо я страшенно того хлопчиська любив... Раз прийшла з ним жінка, а він уже добре бігав, бо мав третій рік – і молоток був упав мені з даху – а що я ще цвяхи збирав, то й не спішив по нього; а тим часом той хробак малий побачив, підняв його і давай з ним по драбині дертися... Був уже десь на четвертому щаблі, коли мати його побачила, і що кожна жінка є запальна, як за дитину злякається, то вона схопила його на руки і добре тріпнула по сорочині; кривди вона йому тим, моя Ясна Пані, не зробила, я це добре знаю, бо як світ очей своїх його леліяла, але хлопчина розплакався і кричав: "Моток таткові!", бо розумів, що він не робив збитків, а лише хотів віддати мені молоток і гадав, що робить якнайкраще... і от що! Тут уже старий не метушився, але сива, неголена борода тремтіла й корчилася, як борідка дитятка до плачу. І дві великі сльози відразу впали на пальці, що все ще намотували траву. – Ось що, моя Пані Золота... по Вознесінню буде тому тридцять і два роки, а як собі той крик нагадаю, що то ніби через мене тоді хлопчисько плакав, то так, якби мені ще сьогодні пес серце рвав. "Моток таткові!” – моє ти золото дороге!.. Потім ми сміялися і Стефко сміявся, і навколо драбини бігав і вдавав, що хоче на неї лізти, щоб ми буцімто боялися... Але як восени Господь Бог його забрав, то впродовж якихось дванадцяти тижнів здавалося мені, що хіба той єдиний молоток, котрим він бавився... є мені наймилішим на землі... От! Ось цей!.. – він дістав із кишені шкіряного фартуха молоток з ручкою, що була чорною від ужитку, як ебен, і полискував залізом, ніби сталлю, – поцілував його – і подав мені. Я взяла його в руку і також хотіла поцілувати, але якось не посміла, а старий далі ніби сам собі розповідав: – Як дитина померла, жінку спіткав тиф, потім жовтуха – зима була лютою, жодного даху неможливо було побити, а навесні жінка померла – от і так – уже тридцять другий рік іде, як я сам залишився, але Господь Бог добрий і люди добрі... Як можу що комусь дати, то мені здається, що Стефкові даю, а як співаю яро славу Божу, про дитятко-Ісуса і про Діву Марію, то мені не раз так на серці, як ніби не зазнав був ніколи біди... От, розбалакався старий, моя Ясна Пані – бо я знаю, що і ви нераз плакали, інакше б мене так не слухали... А зараз тра свої манатки зібрати, бо вже сонечко добре зайшло... От, ще зо два дні, то і дах буде закінчений... Залишайтеся з Богом, моя Золота Пані! Вклонився мені до колін, закинув торбу на плече і відійшов, наспівуючи-наспівуючи щораз голосніше, чим далі відходив:
Хейнал усі заспіваймо,
Богу честь і хвалу віддаймо... Голос пропадав у закрутах стежки, вже лише уриваними словами долітаючи до мене:
Світлістю Син Твій Єдиний
Боронить нас від диявольської сили ... світової навали. І постать зникла у мороці... "Вірою і стражданням домігся щедрот любові”, – повторювала я собі, повертаючись у будинок. І світла голівка Стефка, і обличчя старого, плач дитини, біль і пісня, і почуті слова, і те, що було недоговорене, – все разом, як дим з кадильниць, у моїх очах підносилося вгору... вгору... щораз вище... IV Як запізніла весна, такою довгою і погідливою була осінь того року. У листопаді на св. Марціна сніг ледь-ледь припорошив землю, кілька морозів затягнуло води, а опісля настали дні лагідні, часто теплі і сонячні. Ранкові туману ясне небо, свіжозорана земля – усе виглядало, як навесні, одначе у повітрі було заціпеніння замість життя, ніщо не пульсувало у жилах землі, жодного запаху з лук вітер не доносив, і замість жайворонка і ластівки над полями цілими зграями піднімалися, кружеляли і як нещастя на землю осідали круки і ворони. Знову мій приятель – покрівельник кілька тижнів тому з’явився у на бо треба було покрити школу. Коли закінчив ту роботу, просив, аби, поки сприяє погода, він міг ще дах на костьолі поремонтувати: "Як я його полатаю, то він ще довгі роки витримає, а нового покриття вже не дочекаюся, дуже ласкаво прошу, моє панство”, – повторював, вклоняючись і цілуючи руки, але ніхто не мав відваги його прохання вдовольнити, бо такий усіх брав страх за старі кості. Врешті він настояв на своєму і йому довірили поправити дах на костьолі, а костьол був високий і дах високий та старий. Відмолодів мій покрівельник від радості і більше ніж будь-коли співав, встановлюючи риштування з драбинами та підбираючи ґонти. Кожного ж ранку, перш ніж ксьондз парафії мав починати Службу Божу, вже можна було бачити його постать, що припадала навколішках перед вівтарем Матері Божої Ченстоховської. Поли його старого плаща зникали у тіні підлоги, а навколо піднятої голови, ніби сіяння яке, розвіювалося біле волосся, і як лише Св. Літургія була закінчена і розвиднілося, то вже десь високо вгорі лунав його голос:
Зірко моря, що Господа
Молоком своїм годувала... І тук-тук-тук – як і навесні, але ще з більшої зараз висоти Божого дому до серця мого доходило. І як навесні: "Дай Боже щастя!” – гукала я до старенького від’їжджаючи, і як благословіння щодня те саме у відповідь злітало до мене: "Дай Боже! Хай Бог помагає!”. Вже багато нових клаптиків світилося на даху і мало залишалося роботи до закінчення, коли почалася сльота і лише на самий Святвечір випогодилося легким приморозком. А земля і дерева снігом посріблилися, ніби лише для оздоблення вертепу Господа нашого Ісуса, без докучання бідним людям холодом. Святкував, отже, наш старий з нами. Куди не повернешся, звучали і дзвеніли його колядки – щораз то нові – хоча щораз старовинніші, сумні, польські, українські, сипав ними, як з рогу достатку. Співав у челядній, а челядь і селянські діти навколо вогню біля нього тіснилися, слухали його і повторювали за ним. Співав у наших сінях, а ми слухали і повторювали. Співав навіть на дорозі, і люди з ним співали, йдучи разом до костьолу. Після Свят за три дні перед Новим Роком сніг зник, і знову розсвітився день, ніби весняний. Наступного дня, після Служби Божої, я скінчила свої молитви, а старий на даху закінчив свою роботу... Я вийшла згодом із костьолу й, очікуючи на дрожки, що над’їжджали по мене, розглядалася на все, що мене оточувало. Біля костьолу було дуже тихо, якийсь підліток ліз по драбині з ґонтами для покрівельника, костьольний сторож підбирав старі, що спадали з даху, а його синок, малий хлопчик, дерся на перші щаблі драбини. Вгорі як завжди звучала пісня, може, менш голосна, ніж звичайно, ніби сонна чи стомлена – молоток вторував їй – старий, сидячи на самому верху даху, співав:
Люляй же, Ісусе, люляй, люляй!
А Ти Його, Матінко, в плачу притуляй! Закрий стомлені плачем повічки, Витри зрошені сльозами щічки, Люляй же, лю... В цей час хлопчина, що всівся на другому щаблі драбини, зсунувся звідти на землю і зі всієї сили заверещав: "Татку, рятуйте!” На той вереск, у той же час інший страшний крик згори відповів: "Стефку!”. Старий ніби зі сну зірвався на ноги – похитнувся, розпростер руки і летів по даху... Коли я відкрила очі, він уже лежав при дитині, біля ніг підлітка, що стояв ще на драбині з ґонтами в руках. Лежав навзнак, очі були закриті. Пам’ятаю, що потім я клячала при ньому і руку на голові його тримала, коли підліток, нахилений над ним, заволав: "Води, води, він ще живий!” На це старий розкрив широко очі: "Хто живий? Стефко?» – і знову їх закрив. Ксьондз уже йшов з Господніми Дарами, тож усі повклякали, коли він наблизив до його уст святу проскурку. Уста відкрилися і прийняли її, а після святого єлеопомазання враз промовили: "Амінь”. Потім тяжко зітхнув і поворухнув правою рукою, ніби щось шукаючи. За хвильку почав шептати, але було важко дочути слів, що тіснилися, швидкі, короткі, тихі, як пульс умираючого. Деякі, правда, були виразніші: "Моток таткові хотів подати – дитина вбилася – втікає дах, втікає – втікає – все втікає – колядки втікають – вже Воскресіння – Люляй же – ні – втікає дах – утікає – Воскресіння – Алилуя”. Тут знову відкрилися його очі, але ясні, спокійні, давні його очі. Шепіт затих, а слова вільні, виразні, напівспівучі, хоча тихі, із синіючих вуст разом з диханням відлітали: Так. Алилуя!..
Веселий день нам прийшов із небес,
Христос воскрес. Алилуя – Али — луя... І з останньою мелодією останній віддих спинився, напівзакрилися повіки очей, якась святість пройшла по його рисах – і все було закінчено... V Кілька тижнів по тому я знову була одного дня в костьолі. І знову після Служби Божої сама у ньому залишилася. Почула якісь кроки біля дверей, а трохи пізніше приємний молодий голос, що наспівував колядки, і удари молотка – я впізнала їх – ніби з-під землі глухо вторили йому. Я перехрестилася, огорнута дивним переляком, і не в силах зібратися з думками, вийшла з костьолу. При дверях стояв той підліток, котрого я бачила нахиленого в останніх хвилинах над моїм старим: наспівував собі колядку і машинально вдаряв молотком об стіну. Коли побачив мене, зняв шапку і, цілуючи мене в руку, подав молоток. "Я хотів просити, чи Ясна Пані дозволять, щоб я залишив цей молоток собі... бо це молоток того... того старого, що оце тут забився. Я знайшов його на землі, як тіло забрали... і шкода мені... щоб не пропав. А може, Ясна Пані візьмуть його собі?” Хвильку мовчав, а потім, знову повільно вдаряючи об стіну, також повільно сказав: "Від того часу, як я тут був при ньому... то все мені здається, що він з даху мене кличе – а як вітер вночі зашумить, то мені здається, що його пісні до мене несе. І так я собі вже сказав: нема у мене ні тата, ні мами, то нащо я буду поневірятися між людьми – на даху краще, навчуся побивати дахи, так і буду, як старий, що й собі заробляв і співав. Я вже просив майстра з Янова, він навчить мене побивання... Тільки я ще хотів спитатися Ясної Пані про той молоток, бо я знаю, що і Ясна Пані дбала про старого”. І пішов хлопчина у світ з молотком і піснею. Насіння Божих промислів Дух Божий далі поніс.
Прилбичі, 19-20 грудня 1887 р.
| |
| Переглядів: 1065 | Завантажень: 0 | Коментарі: 3 | | |
| Всього коментарів: 0 | |