с. Олени Меньків, СНДМ (Польща)
За матеріалами "Вісник катехита", №8 (9) 2002р.
http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/jubilee/publication/sofiya/

17 квітня 2004 p. виповнюється 100 років від смерті Софії з Фредрів Шептицької - жінки, яка подарувала нашій Церкві і народові двох Велетнів Духа: Митро­полита Андрея і священномученика Климентія, Архимандрита Унівського.

Митрополит Андрей, вказуючи на роль матері у священичому покликанні, казав: "Кожен свяще­ник існує вже за двадцять років до свого народ­ження. Він починається у своїй матері". Хочемо віддати належну шану цій святій жінці, яка своєю непохитною вірою, невгасною надією і жертвенною любов'ю зуміла влити у серця своїх синів любов до Бога і до ближніх.

Подаємо вам витяги з праці с. Олени Меньків, СНДМ (Польща) і прагнемо, щоб постать Софії з Фредрів Шептицької стала близька і дорога вашому серцю.

Метою цієї статті є наближення до духовного образу Софії з Фредрів Шептицької. Софія, про яку Станіслав Тарновський сказав... "була однією із найвищих і найшляхетніших постатей свого часу", народилася у Львові 20 травня 1837 року. Вона була наймолодшою дитиною Софії та Олександра Фредро.

Батько Софії був визначним польським письменником (1793 - 1876). Цінності, які ставив понад усе - це честь, сім'я і родинний дім. Він дуже любив свою доньку і вона це відчувала; розповідав їй казки та гуморески, любив робити несподіванки.

Олександр Фредро піклувався про розвиток доньки. Вона брала приватні уроки у найкращих на той час львівських вчителів з фортепіано, також уроки гімнастики. Та перш за все він дбав про її добре виховання.

Мати Софії Шептицької - Софія (1798-1882) народилася в галицькій поміщицькій родині. Інтелігентна, артистично обдарована, намагалася жити в тіні чоловіка. Будучи вихована в суворій атмосфері, вона притримувалася вимогливого виховання. Софія сердечно любила матір, а власний життєвий досвід допоміг їй віднайти скарби материнського серця, зрозуміти її терпіння і приймати слабкості.

З родинного дому Софія винесла доброзичливість до інших. Стабільність подружнього і родинного життя Фредрів, а також міцний зв'язок з батьком були добрим грунтом для розвитку особистості Софії.

Дім Фредрів відвідували численні родичі і приятелі родини, які належали до різних суспільних та політичних прошарків. Софія з усіма уміла налагодити близькі стосунки, її приваблювало товариство молодих людей, але і до багатьох старших осіб вона відчувала щиру приязнь. До них належала її багатолітня вихователька, вчителька і довічна приятелька Аделя де Форель, а також тета Праскеда Фредро.

У родині Фредрів Аделя вважалася членом сім'ї. Саме їй Софія завдячує вихованням у простоті, вона безмежно довіряла Аделі. З часом дитяча любов і прив'язаність переросла в глибоку дружбу.

Праскеда Фредро також мала великий вплив на формування релігійності Софії, як та сама зазначає, що тітка була " ...першим втіленням християнської думки ", з яким вона зустрілася. Софія віднайшла в особі Праскеди однодумця і прихильника, особливо вона приваблювала її своїм свободолюбством, однако­вою для кожного добротою, життєрадістю, стилем духовного життя і християн­ським милосердям.

Особливою симпатією та довірою Софія обдаровувала свою кузинку (старшу від неї на чотири роки) Ванду Островську. Саме Ванда (Дуня) була адресатом багатьох Софіїних листів. Листування, яке тривало аж до смерті Ванди розпочалося ще у 1854 році. Основною його тематикою були справи душі і ставлення до Бога. Софія часто звірялася Ванді: "...щоб власне Я звільняло чимраз більше місця у серці для любові до Бога і людей ". Софія завжди шукала людей, які були близькими до її внутрішньої зрілості і відпові­дали її душевним вимогам і сподіванням. Живопис був для неї засобом вираження почуттів та туги за ідеалом. В одному з листів до Ванди читаємо: " ...не вмію не хотіти малювати". З'являлися чудові роботи.

Натхнення до написання своїх робіт Софія черпала у захопленні творами сакрального мистецтва, в книжках та глибокій молитві. Син Софії Казимир стверджує, що її образи захоплювали не тільки майстерністю, але рівно ж заохочували до молитви.

Софія не вважала себе художницею і не хотіла, щоб її так називали. Вважала, що характерним для жінки не є " ...геніальність, що сягає по силу, славу, проповідує великі діла, а ідеалом жінки є стати ангелом миру, додавати віри і надії, бути готовою присвятитися тим, кого любимо і невтомно просити вміння служити Богу і чинити добро людям".

Софія була правдивим апостолом. Свою віру і побожність прагнула передати найближчим. Багато зі своїх роздумів вона записувала у формі щоденників, присвячених родині.

Софія завжди була щирою і безпосередньою, з юних літ вона не приховувала своїх поглядів, а вміло висловлювала свою думку Цінності, які вважала за найважливіші, яких дотримувалась, спричинялись до того, що часом відчувала себе зайвою в товаристві Шляхетність й душі не дозволяла приділяти більшої уваги багатим, аніж бідним Вона вміла панувати над собою навіть тоді, коли по хвилинах радості приходили життєві труднощі.

Життєрадісність стала її натурою і такою бачили її в товаристві. Софія намагалася плекати свій дар, бо вважала, що почуттям гумору і веселістю можна більше осягнути, ніж моралізуванням. Вона вміла подивитися на себе збоку, зауважити власні немочі, які завжди сприймала з гумором.

Прагнення допомогти найближчим було ще одним проявом її чуйної душі. Була дискретною і ніколи не висміювала людей за їхні негативні вчинки. Стримувалася від зайвих слів і була щасливою, коли могла потішити когось, бо знала „ чим є одна сльоза, один потиск щирої руки в терпінні”.

Коли почувалася безсилою допомогти в терпінні, то визнавала це, обіцяючи щиру молитву.

Природна лагідність у відношенні до інших робила Софію привабливою, й знайомства не обмежувалися зустрічами і розмовами, а переростали у тривале листування. Софія вважала написання листів своїм апостольським завданням і була йому вірною аж до кінця.

Бог покликав Софію до подружжя - у 1861 році вона взяла шлюб з поміщиком Іваном Шептицьким, людиною незламних правил, із сильним характером та вимогливістю до себе й до інших Він був вимріяним мужем, побожним, добрим і люблячим, але водночас і скритим. Софію подивляла його наполегливість у праці, відповідальність.

Про подружнє життя Івана та Софії писав Ян-Олександр Фредро, її брат, у листі до матері „ не маю слів, щоб описати враження, яке на мене справляють Прилбичі, а особливо Ясь і Софія - нехай їх Бог завжди благословить". Софія як молода дружина і надалі прагнула в нових обставинах вірно служити Богу. Коли чоловіка огортав смуток і розчарування, Софія відчувала потреби його душі і намагалася йому допомогти молитвою і словами потіхи.

Гідність і відповідальність жінки найповніше реалізуються в материнстві. Мати є серцем сім'ї і визнає ритм ї життя. Софія народила семеро синів, з яких тільки п'ятеро дожили до зрілого віку. З моментом народження дітей, прийняла нові обов'язки. Молода мама усвідомлювала відповідальність за дітей, якими обдарував її Бог. Не вважала їх своєю власністю, а цінністю, даною їй на збереження Богом „ усвідомлюю, що Бог дає нам дітей не для власної потіхи, не для того, щоб ми обдаровували їх любов'ю заради себе, але щоб не думаючи про себе оточували їх любов'ю для Бога і для них самих вели їх дорогою любові".

Багато часу перебувала сама з дітьми, бо як казала „ матері ніхто не замінить". Принципом Софії у вихованні дітей було утримувати власне серце у вірності Богу і так просити благословення для дітей, „ в душі себе так почуваю, ніби кожний навіть найменший материнський біль є святим, і така тривога у ній щоб на нього не впала кара за мій гріх, що навіть не спадає на думку нарікати тільки чимраз більше горнеться серце до Бога і до Матері Небесної". Одним з методів виховання Софії було „... залучення Бога до найменших виховних завдань. Мій єдиний метод виховання - це Богородице Діво. Бог за мене все робить". Софія перша вчила дітей про Бога, особливим чином дбаючи про те, щоб дух молитви панував у домі.

Вона дбала про старанне приготування дітей до Сповіді і Святого Причастя і разом з ними приступала до Святих Таїнств, плекаючи їх душевну чистоту. Наскільки їй залежало, щоб діти не грішили, свідчать слова, написані на образках, що їх подарувала дітям в день посвячення новозбудованого дому: "Нехай мої діти пам'ятають, що єдиною молитвою їхньої матері в цьому дні було, щоб великим трудом збудований дім радше запався, чим будь-коли мав би в собі переховувати обіду Бога Радше смерть, чим гріх, мої найдорожчі діти Бог з вами ”. Саме Софія через слово та особистий приклад була для своїх дітей провісником віри і плекала покликання кожного з синів.

У подружньому житті Івана і Софії не обходилося без труднощів. Найбільшою, без сумніву, кризою в їхньому житті було невизнання чоловіком наміру Романа вступити до чину Василіян. Софія мала вплив на формування Романового покликання до монашого життя і з особливою дбайливістю плекала його і оберігала. Батько не хотів змиритися з покликанням сина і категорично протестував проти його вибору. Софія не перечила чоловікові і коли Роман тяжко переживав відмову батька, вона співстраждала разом з сином. Ніколи однак не підривала авторитету батька, заохочувала сина до терпеливості і довір'я, розмовляла з ним і страждала подвійно, спостерігаючи за нещасливим Романом і за чоловіком, непохитним у своєму рішенні.

Щоденне життя Софії, обов'язки дружини і матері, були для неї нагодою для наближення до Бога і сповнення Його волі. Досконалість осягається буденністю. Софія добре розуміла необхідність самозречення і також це висловила: "Бог хоче жертви нас самих, чи в собі, чи в других живемо". Саме в терпінні найчастіше проявляється глибина нашої віри у Христа і сила наших зв'язків з ближніми. Хрест з'являвся у житті Софії як справжнє терпіння у різних проявах. Батько і мати вмирають стільки разів, скільки вмирають їхні діти. Двічі Софія пережила смерть власних дітей (Степанка та Юрчика). Своїм болем Софія не хотіла ображати Бога, тому намагалася зрозуміти Божі наміри у тій важкій хвилині і говорила: „ можливо ця любов (писала по смерті первістка Степанка) згодом зросла б так, як жодна досі і кидала б тінь на любов до Бога. Добре є так, як є...це є головним моїм почуттям, але як же ж мене болить серце". "Після смерті Ізя відчула на собі майже фізично, що коли Бог дає хрест людині доброї волі, то хрест несе людину, а не людина хрест". Після смерті батька, Софія написала молитву. Свої роздуми вона записала у формі діалогу з Христом, що страждає. Відповідаючи на її скарги, Ісус вказує на свої терпіння, а одночасно дає до зрозуміння, що життєвий шлях Софії — це співучасть в Його муках. Відчуваючи страждання, Софія особливо наголо­шувала на своєму бажанні коритися Божій волі. Майже в кожному листі підкреслювала свою готовність до виконання Божих планів такими словами: "Нехай діється найліпша, наймудріша, найсвятіша і найлюбіша Воля Твоя", або: "...не як я хочу, але як Ти, нехай буде воля Твоя". Не приховувала свого болю, втоми буденністю, але водночас вірила, що все те, що походить від Бога є для неї найкращим, і тому так багато вдячності було в її серці. Вдячність бачимо чи не в кожному листі, де говориться про страждання. Софія вірила, що терпіння є проявом Божого милосердя і нагадування, що саме в Ньому щастя людини, а життєві труднощі є випробуванням любові і знаком вірності Богу. У коментарі до листів Казимир Шептицький вміщує надзвичайно важливі зауваження про те, як Софія переживала труднощі. Він стверджує, що з кожним роком в її житті зростали труднощі, які були майже непомітними для ока. Але водночас в листах Софії Шептицької знаходимо багато фрагментів, де вона говорить про своє невміння приймати хрести. Щодо цього вона пише з великою покорою про свою безрадність та просить в молитві вміння зносити терпіння. Софія внутрішньо змінювалася від впливом переживань, по-іншому дивилася на себе і свою долю. Бо бачила в них знаряддя для здійснення Божих діл в її житті і в житті найближчих. Хрест допомагав зрозуміти таємниці життя, робив душу Софії більш шляхетною, бо саме в терпінні найчастіше чесноти потверджуються та отримують можливість повного використання і розвитку. Для Софії з Фредрів Шептицької духовні цінності мали основне значення. Це проявляється у згоді на терпіння, яке мотивувало її прагнення довіряти своє життя Богові. Софія жила буденністю, шукаючи в усьому волю Божу, а слова, що їх промовив Ісус на Оливній горі: "...хай не моя, а Твоя буде воля", можна назвати її життєвим кредо.