Головна » Файли » с. Прилбичі » Статті в інтернеті

Прилбичі – остання «родинна колиска» Шептицьких з Шептиць
22.02.2010, 17:59

Наталя Космолінська
Часопис "Ї”, число 57, 2009
http://www.ji.lviv.ua/n57texts/kosmolinska.htm


Що таке давній рід? У певному сенсі, всі сім’ї – одного віку, всі пішли від Адама... Коли ж ми говоримо про давність роду, маємо на увазі систему цінностей, переданих у спадок, і ланку людських життів, покладених на вівтар служіння. Саме сумлінне служіння стало сенсом виникнення та існування інституту шляхетства, що разом зі становленням держави пройшов еволюцію від служіння сюзерену до служіння Батьківщині.

Місце формування шляхти як національної еліти – маєток. Тисячу років тому маєток – нагорода шляхтичу від сюзерена за вірну службу, «шматок хліба», що годує і дає «дах» над головою його родині. Сто років тому маєток – чарівна скринька шляхетського дитинства, герметичний світ культу традицій роду і чеснот предків, сімейний релікварій, місце романтичного кохання і ностальгічних спогадів, культурний центр регіону, джерело натхнення та «інкубатор» ідей власників та їх гостей.... На території сучасної України колишній панський маєток – у ліпшому випадку музей, частіше – адмінбудинок, клуб, бібліотека, школа, шпиталь... Найприкріше, коли на місці колишньої пам’ятки історії та архітектури зустрічаєш романтичні руїни, джерело безкоштовних будматеріалів для навколишніх сіл, або й ще гірше – заросле бур’янами пустирище, коли «колиска» шляхетських цінностей перетворюється на міт, фантом, ілюстрацію до лаконічної мудрости латинян «siс transit gloria mundi»...

Однією з родин, що повною мірою розділила усі примхи історії української шляхти, став рід Шептицьких. Перші відомості щодо історії цього роду походять з ХІІІ століття. За родинним переказом Шептицьких, першим «родовим гніздом» стали для них маєтності, надані 1284 князем Левом Даниловичем, що в такий спосіб відзначив хоробрість їхнього предка при захисті Перемишля від татар. Князівський привілей надав їм у власність село Кальнохвости (тепер – с. Канафости, Самбірського району) з монастирем св. Онуфрія, і дозволив заснувати на Вощанецьких полях, що на півдорозі між Судовою Вишнею та Самбором, село Шептичі (1). Грамоту князя Лева, незнану в оригіналі, підтвердив 1469 року король Казимир, де, власне, читаємо: «Nobilis Fiedor de Sczepticze...» з родиною потверджуються «in possessione villarum Sczepticze, Canophostae cum monasterio Onofri in Samboriensi et Vosczenicza in Premisliensi districtibus consistentium» (2). Пізніше Шептицькі набули ще й село Угерці, після чого одна гілка роду стала писатися «на Шептицях», а друга – «на Вощаницях та Угерцях».

Відколи Шептицьким вдалося підтвердити своє шляхетство під час масових судових процесів XV століття щодо фальшивих дворянських грамот, і Акти Гродзькі зафіксували, що «Fedor de Szepticze est verus nobilis» (3), рід Шептицьких набуває суспільного значення, бере участь у численних шляхетських суперечках, свідчить і позивається, хоробро воює, на правах членів Ставропігійського братства опікується церквою і культурою – передусім, друкарством, родичається з українською та польською шляхтою, набуває маєтностей. Але до вищих урядових кіл Речі Посполитої Шептицьких не допускають через приналежність до православ’я, адже «Sczepticzki Ruteni», «ritus graeci» (4). Тож для представників роду Шептицьких залишається церковна кар’єра. Наприкінці XVII та упродовж XVIII століття серед Шептицьких маємо п’ять єпископів східного обряду: Варлаама, львівського владику (+1715), Атанасія, київського митрополита (+1746), Лева-Людвика, київського митрополита (+1779), Атанасія, перемиського єпископа (+1779), лаврівського архімандрита (+1798). Тим не менше, процеси полонізації української шляхти позначилися і на цій родині, серед представників якої вистачає тих, хто обрав латинський обряд, зокрема є й два латинських єпископи: Єронім, єпископ камінецький, а згодом плоцький (+1773) і Мартин, єпископ плоцький (+ між 1806-9).

У 1740 році Август ІІІ надає митрополиту Атанасієві та його братам Адамові та Іллі Шептицьким графський титул. З титулом графа фігурує й київський митрополит Людвік (Лев) Шептицький. Титул австрійських графів ціла родина Шептицьких дістала щойно 1871 року стараннями батька Митрополита Андрея, Яна-Кантія-Ремігія Шептицького, який писався «von und zu Szeptyce», а російська геральдична палата визнала титул за Шептицькими аж 1898 року. Завдяки амбіціям графа Яна Шептицькі стають також почесними членами Мальтійського ордену. 25 листопада 1871 року граф Ян урочисто отримує мальтійського хреста, а 2 квітня 1884 року – дуже важкодоступного у геральдично-генеалогічному аспекті хреста св. Георгія, який надавався тільки тим, хто був спроможний підтвердити шістнадцять колін шляхетських предків по чоловічій та жіночій лініях.

Від другої половини ХVIII століття Шептицькі «з Шептиць» оселяються у маєтку Прилбичі (нині – Яворівський район Львівської області), поблизу містечка Брухналь (від 1940 р. – с. Терновиця), що теж було їх власністю. Перша письмова згадка про Прилбичі – з 1447 року, коли власником села і містечка Брухналь була родина Гербуртів гербу «Гербурт», яка володіла маєтностями на Перемишлянщині: Добромиль, Фельштин (тепер – Скелівка) та ин. У ХVIII столітті Прилбичі переходять у власність Шептицьких, «Йозефинська метрика» 1785 року згадує власника Прилбич Василя Шептицького. У ХІХ столітті, особливо за батька митрополита Андрея Яна Шептицького Прилбичі перетворюються на класичне «шляхетське гніздо» – з родинним архівом, портретною галереєю предків, мистецькою колекцією та бібліотекою. Серед раритетів очевидці згадують портрет Яна ІІІ Собєского, колекцію золототканих слуцьких поясів, численні родинні пергаменти від ХVІ століття починаючи, теологічні уніатські рукописи, в окремій кованій скрині – «папери» з архіву Александра Фредра, зокрема рукописи його комедій, а також велику кількість військових реліквій: з наполеонівської доби – мундири, зброя, портрет генерала Вінцентія Шептицького, з часів костюшкового і пізніших повстань.

1860 року Ян Шептицький одружується з Софією з Фредрів, яка розбудовує родинний маєток і перетворює його на осередок культурно-мистецького життя. Оскільки старий панський будинок, саме в якому 29 липня 1865 року народився третій син подружжя Шептицьких, Роман Марія Олександр (майбутній митрополит Андрей), став затісним, поряд з ним з ініціативи Софії було збудовано двоповерховий дім, посвячений 8 грудня 1872 року. В той день графиня Софія записала на образі настанову для дітей: «Хай діти ціле життя пам’ятають... щоби сей дім, щойно з таким великим трудом поставлений, запався радше і зник сей час, ніж щоби колись мав переховувати в собі обиду Божу – радше смерть, ніж гріх, мої найдрожші діти. Бог з вами – Софія Шептицька» (5). У цьому ж будинку після смерті батька Софії Александра Фредра у 1876 році до самої своєї смерті у 1882 році жила його вдова, мати Софії, Софія Фредрова з дому князів Яблоновських.

З генеалогічного дерева Шептицьких виходить, що вони через Коссецьких, Липських, Лінєвських, Романовських були споріднені з Яковом Снопковським, з донькою якого одружився дід короля Яна ІІІ Собеського Марек. Через Фредрів та князів Яблоновських Шептицькі породичалися із графом Олександром Красінським, а через його нащадків – з австрійським цісарським родом Стюартів, королями Італії, Португалії, Сардинії, та навіть із другою дружиною Наполеона Бонапарта Марією-Луїзою.

Софія Шептицька була екзальтовано релігійною, виховувала дітей в латинському обряді, проте її духовними патронами були отці єзуїти, які за дорученням Папи Льва XIII у ті часи опікувалися реформами Греко-Католицької Церкви та її Чину. Саме вони першими оцінили здібності, харизматичний потенціал і готовність до жертовності Романа Шептицького ще під час його навчання у краківській гімназії св. Анни. Він із дитинства був захоплений «уніатською вірою» та славними діяннями своїх предків-митрополитів. З п’яти синів Софії Шептицької (ще двоє померли у юному віці) двоє вибрали служіння Богові: Роман (митрополит Андрей) і Казимир (отець Климентій, ігумен отців Студитів, помер на засланні в ҐУЛАҐу 10 травня 1950 року). Решта троє синів обрали світське життя: Станіслав, який закінчив військову академію у Відні, став генералом польського війська, Олександр був землевласником у Лашовій, загинув у ґестапо в червні 1940 року в Замості, а Лев залишився у родинних Прилбичах, де його разом з дружиною Ядвігою (в дівоцтві графиня Шембек) та священиком було вбито військами НКВД у вересні 1939 року. Один з синів Лева – Андрій, підхорунжий Війська Польського – був розстріляний у Катині, другий, теж офіцер польської армії, воював в Африці та Італії, відзначився у битві під Монте-Касино.

Софія Шептицька щоденно відвідувала дерев’яну церковцю в Прилбичах, збудовану 1654 року предками Шептицьких, про що свідчили герби Шептицьких на вівтарі. Саме у Прилбицькій церкві о. Андрей Шептицький відслужив свою першу службу 4 вересня 1892 року. А на недільну службу родина Шептицьких їздила до стародавнього костьолу у Брухналі (оборонний костьол було збудовано у 1594 році), для якого графиня Софія, відома як талановита малярка, написала ікону «Серце Христове». Саме парох Брухнальського костьолу о. прелат Мартин Узарський 9 серпня 1865 року охрестив Романа Шептицького.

Померла Софія Шептицька 17 квітня 1904 року. Прилбицький маєток успадкував Лев Шептицький, який продовжив батьківську традицію «родинного гнізда».

Під час Першої світової війни 1915 року старий панський будинок у Прилбичах було знищено пожежею. На його місці у серпні 1939 року збудовано капличку. До 1939 року у Прилбичах щороку на Різдво, Великдень і влітку збиралась вся родина Шептицьких. 1939 року панський будинок було зруйновано, родинний гробівець – пограбовано, за совєтських часів у ньому тримали міндобрива. 1961 року коштом колгоспу села Прилбичі на місці колишнього панського маєтку був споруджений будинок культури з кінозалом та бібліотекою.

Тепер на місці садиби Шептицьких у селі Прилбичі стоїть пам’ятний камінь. У 2004 році провели низку заходів з відновлення усипальниці родини Шептицьких. Тут встановили дошку з іменами похованих тут батьків Митрополита, дідуся та бабусі, двох братів... У крипті перепоховали прах померлих, ідентифікували останки, встановили новий герб на фасаді, розмістивши старий всередині крипти.


1. Шпитковський І. – Рід і герб Шептицьких. – Львів, 1936. – Ч. 1. – С. 2.
2. Akta Grodzkie i Ziemskie. – Львів, 1876. – Т. VI. – С. 132.
3. Akta Grodzkie i Ziemskie. – Львів, 1876. – Т. ХVIІІ. – С. 262.
4. Akta Grodzkie i Ziemskie. – Львів, 1876. – Т. VI. – С. 132–133.
5. Спогади Йосипа Сліпого. Богослов’я. Науковий тримісячник. – Львів, 1926. – Кн. 1–2. – С. 12.

Наталя Космолінська

Часопис "Ї”, число 57, 2009
http://www.ji.lviv.ua/n57texts/kosmolinska.htm
Категорія: Статті в інтернеті | Додав: o_andriy
Переглядів: 790 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Для дітей про Прилбичі
Про Митрополита Андрея
НАШІ БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ
РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА УГКЦ
С. ПРИЛБИЧІ

КОД ЄДРПОУ 25229264;
ПАТ “КРЕДОБАНК”, МФО 325365,
р/р 2600301547361

+38 067 98-99-370 +38 093 21-24-035 ugcc.prylbychi@gmail.com
МИ НА КАРТІ