Інтерв’ю з Жанною КОВБОЮ, науковим співробітником Інституту Юдаїки, дослідницею діяльності Митрополита Андрея Шептицького, зокрема, в період Голокосту

Цьогоріч 1 листопада відзначимо 65-у річницю з дня смерті Митрополита Андрея Шептицького. Впродовж майже 44 років він очолював Українську Греко-Католицьку Церкву, у період двох світових воєн, боротьби за державну незалежність України, зрештою, боротьби за виживання — націй, людей — як фізичного, так і духовного....

Величина цієї постаті нікого не залишає байдужим, от тільки небайдужість часто спровокована різним ставленням до Митрополита. Пускаючи в світ ще одне з багатьох слів про нього, ставимо перед собою мету обговорити стереотипи, які, на жаль, ще до сьогодні продукуються у світі.

Правда про Митрополита досі з різних причин не озвучена в повному обсязі, досі багато хто живе в полоні стереотипів. І вина в цьому — не лише на якійсь конкретній особі чи особах з минулого, на сьогодні — це спільна наша провина, як тих, хто перекручує чи замовчує факти, не хоче їх пізнавати, так і тих, хто, знаючи, мовчить.

До розмови про ці стереотипи та аргументи, які їх спростовують, ми запросили доцента Національного технічного університету України „КПІ”, співробітника Інституту Юдаїки Жанну КОВБУ, історика, яка займається дослідженням постаті Митрополита та його діяльності, докладає багато зусиль для відновлення правди про суперечливу епоху, я яку жив і працював Митрополит Андрей.

—Пані Жанно, у своїх статтях Ви наголошуєте на величі та глибині постаті Митрополита Шептицького та його неоціненному внеску у справу врятування євреїв під час Другої світової війни... На цьому наголошують і визнання Митрополита добиваються багато інших людей, зокрема і відомих представників ізраїльського народу. Та досі Митрополит залишається не визнаним як Праведник народів світу, досі важким залишається питання беатифікаційного процесу. Чому, як Ви вважаєте?

— Визначальними є історико-політичні, психологічні бар’єри.

Перший – парадигма Другої світової війни. Домінує офіційна історична пам’ять: нацистська Німеччина – зло й переможець – СРСР – добро. У цій чорно-білій схемі українцям взагалі, галицьким зокрема, відведено й закріплено у численних наукових, навчальних, публіцистичних, художніх виданнях місце колаборантів, антисемітів, без яких і Голокосту не було б. До початку 90-х рр. були фактично сформовані міфи й стереотипи колаборації Шептицького, антинародної сутності Греко-Католицької Церкви, кривавих злочинів націоналістів.

Друга світова війна не стала для нащадків колишніх і нинішніх галицьких українців, поляків, євреїв фактом історії, а залишається полем з’ясування стосунків, взаємних образ, звинувачень.

У Західній Європі не так давно почали осмислювати війну як травму, людську трагедію перш за все євреїв. Саме Голокост виступає наріжним каменем злочинів проти людяності. Трагедії інших народів, тих же українців, поляків — на маргінесі.

Має вплив і те, що у Росії війна трактується, як найважливіша подія ХХ ст., яка попри деякі „відхилення” типу ГУЛАГу, засвідчила силу й міць великої нації і великої держави. Термін Велика Вітчизняна війна святий і для багатьох українців.

На цьому тлі засудження злочинців обох тоталітарних режимів — нацистського й комуністичного, злочинів совєтської влади в Прибалтиці, Західній Україні, опір цим режимам — викликає певне відторгнення, неприйняття, особливо, коли йдеться про події 1939-41 рр.

Тема Голокосту з’явилася в СРСР, як і в країнах колишнього Варшавського договору у 80-ті рр., коли вже були чітко розставлені всі акценти. Хоч нацисти знищували не євреїв, а „мирних радянських громадян”, але ж совєти захищали євреїв, а колаборанти – поплічники нацистів.

Шептицький укладався в схему „український націоналіст”, „фашист у рясі”, „колаборант”, хоч когось там, так би мовити, за неперевіреними даними рятував, але з далеким прицілом нашкодити радянській державі.

Інший бар’єр — історико-психологічний. Факти про події 1939-45 рр. збиралися, записувалися, оприлюднювалися спочатку в Польщі, Ізраїлі, СРСР під впливом політичних, демографічних реалій: виселення поляків, євреї, особливо галицькі, будь-якою ціною намагалися покинути СРСР, а потім і Польщу і дістатися до Ізраїлю, а краще — до США. Плекалися історичні міфи й стереотипи українця-різуна, антисеміта, Хмельниччини, єврейських погромів (хоч у Галичині їх не було), Петлюри, жидокомунізму. Аналіз текстів спогадів та історичних реалій свідчать, що одні і ті ж події трактувалися по-різному, або замовчувалися. Це стосується подій 1939-41 рр., особистостей Шептицького, греко-католицьких священиків, рабинів, українсько-польсько-єврейських взаємин.

Третій бар’єр: об’єктивно-суб’єктивні позиції самих українців.

До початку 90-х Україна як держава не існувала. Український вимір у війні був нонсенсом. У діаспорі домінували політичні розборки й боротьба за виживання і збереження ідентичності. Українці не євреї у матеріальному сенсі і зібрати й оприлюднити документи не спромоглися. Визнаймо, що й у незалежній Україні Шептицький не став предметом вивчення, а його праці і діяльність — об’єктом масової популяризації.

Четвертий бар’єр: історична пам’ять протистояння християнства, юдаїзму, звинувачення Ватикану в мовчанні щодо Голокосту, міфи й стереотипи священства у свідомості секуляризованої ізраїльської, польської, української спільнот.

П’ятим бар’єром вважаю феномен людського забуття добра. Христос уздоровив десяток прокажених, а вернувся і подякував лише один, інші уздоровлені відійшли в радості. Шептицький фактично очолив єдину в Європі організовану акцію рятування євреїв. Питанням же праведництва Митрополита послідовно переймається з десяток врятованих.

І ще один феномен. Видається, що суспільство на сьогодні більш цікавлять злочинці. Всесвітньо відома й схвалювана діяльність покійного Ш.Візенталя. А пошук Праведників? Добре, коли на другому плані.

У справі Шептицького домінують політичні інтриги, викривлене розуміння обставин, наявність амбіцій певних осіб, що в кінцевому результаті шкодять істині, справедливості, а відтак — кидають тінь не лише на світлі імена благодійників євреїв, а й на самих євреїв.

— Цікавим є той факт, що ще 1981 року, коли в Ізраїлі, за клопотанням Давида Кахане, розглядалося питання про присвоєння Митрополиту Шептицькому звання „Праведник народів світу”, то під час голосування з двох членів комісії, які утрималися, був і сам Давид Кахане. Тоді, як і в наступні рази, рішення не було прийняте. Чи тут можемо говорити про якусь зміну поглядів, чи, можливо, чиниться тиск на членів голосування?

— З 1979 р. українське питання в Ізраїлі, як і серед української діаспори, набуло ширшого розголосу.

За ініціативою дисидента, в’язня ГУЛАГу Якова Сусленського, в Ізраїлі було створено „Товариство українсько-єврейських взаємин”, побачили світ кілька видань часопису „Діалоги”, де були вперше опубліковані спогади багатьох євреїв, врятованих українцями, уривки з „Щоденника рабина Кахане”.

Справа Шептицького в Яд Вашем у 1981 р. постала як наслідок активної популяризації взаємин в тюрмах і таборах для політичних в’язнів СРСР, обґрунтованих звернень-свідчень Курта Левіна, Леона Цві Барнеа, Лілі Польман та інших.

Домінував контекст огульних звинувачувань українців у антисемітизмі, активній допомозі нацистам у нищенні євреїв. Звинувачення відомі: Шептицький підтримував організацію української дивізії СС „Галичина”, ненавидів більшовиків та СРСР, а там рятували євреїв, під впливом антисемітських стереотипів час від часу виступав проти євреїв; він ніколи публічно не протестував проти вбивства євреїв українцями, не зупинив українців, які почали погром у Львові в перші дні німецької окупації, рятування євреїв не було для Шептицького першочерговою справою, він нічим не ризикував.

І висновок: присудити Шептицькому звання „Праведника” — це реабілітувати український антисемітизм й українських націоналістських поплічників.

Кожне з цих звинувачень аргументовано спростовується деякими ізраїльськими істориками, як-от Шимоном Редліхом. Але долати психологічні бар’єри, політичні упередження домінуючого так званого російськомовного єврейства нелегко.

У 2001 р. один зі співробітників Яд Вашем переконував мене: про яке рятування євреїв Шептицьким можна говорити, коли він особисто бачив в архіві медичну карту, де чорним по білому був виписаний діагноз — неповносправний. На питання, в якому архіві, він пригадував якийсь час, врешті видав — у Хмельницькому обласному. Що тут можна говорити? А треба…

Д.Кахане чітко розмежовував графа Шептицького, найшляхетнішу людину, яку бачив в своєму житті, і Митрополита Шептицького – Главу Греко-Католицької Церкви, яка колаборувала з німецькими нацистами.

Син рабина Єзекіїля Левіна Курт Левін у листі до прем’єра Ізраїлю Переса оцінив ситуацію й позицію Д.Кахане однозначно: „трактування справи Шептицького, її кінцеві висновки є зневагою для тих, хто пережив Голокост”. Левін прямо говорить про вплив політичних міркувань, які зумовлені тим, що „Держава Ізраїль знаходиться в тяжкому загрозливому становищі, але є речі, які треба розглядати з моральної точки зору, нехтуючи практичними мотивами даної хвилини й без упереджень”.

Зміна поглядів Комісії Яд Вашем буде. Парадокс — 1996 року брата Митрополита архимандрита Климентія визнано Праведником. Зростає громадський інтерес до постаті митрополита. Незалежна демократична Україна, її історичні дослідження, без сумніву, призведуть до подолання стереотипів у масовій і науковій свідомості ізраїльської спільноти.

— Єврейська громада України, так і не дочекавшись відзначення Митрополита Праведником народів світу, в травні 2008 року визнала його Праведником. „Ми хочемо віддати належне людині, що врятувала сотні євреїв, — сказав з цієї нагоди головний рабин України Моше Реувен Асман. — Ми маємо боротися не тільки з антисемітизмом, ксенофобією, але й пам’ятати своїх героїв, нагадувати про них підростаючому поколінню”. Як пам’ять про Митрополита Андрея, біля синагоги Лазаря Бродського в Києві посадили „Дерево Життя”. Як, на Вашу думку, голос єврейської спільноти України на сьогодні чути у справі визнання його заслуг широкою єврейською спільнотою? Чи однозначними є ці погляди в середині української єврейської спільноти?

— Єврейська громада в Україні – поняття складне. Можна говорити про різні угруповання, фактом є існування трьох головних рабинів. Голос частини єврейської спільноти, як-от Інституту Юдаїки, представників громадського комітету Бабин Яр, Київського, Дніпропетровського центрів вивчення Голокосту, звісно, багато важить як для їхніх однодумців українців, так і для євреїв України й Ізраїлю. Хоч варто визнати, що багато пересічних членів єврейських громад не лише на сході, а й на заході України про Шептицького знають переважно те, що прочитали або почули ще з радянського часу, або й нічого, тому підтримують позицію „Яд Вашем”.

Що говорити про єврейські громади, коли нині масово тиражуються тексти антиукраїнського змісту, з прямими наклепами на історичну й нинішню Греко-Католицьку Церкву?

Те, що відбулася така акція, росте симпатичне деревце, безумовно, позитивне явище.

— Одним із основних звинувачень щодо невизнання Митрополита Праведником народів світу є його начебто співпраця з нацистами. Гучно обговорюваним є його привітання німецькому війську 5 липня 1941 року. Проте майже усі ці обвинувачення побудовані на вирваних з контексту фразах, без врахування складності та непередбачуваності періоду, в якому жив Митрополит. Окрім того, оминається той факт, що невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі Шептицький розчарувався в намірах німців і, як ніхто з інших єпископів у Європі, відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях.

Прокоментуйте це, будь ласка. Очевидно, ті факти незнані або не враховуються єврейською спільнотою при офіційному визнанні Митрополита?

— Перш за все варто брати до уваги, що для більшості секуляризованих істориків лише починає бути зрозумілою лексика послань Митрополита, контекст понять Божа благодать, Божа мудрість, любов до ближнього, молитва, сповідь, Причастя, конечність Божих заповідей, як основа християнської поведінки в нелюдських обставинах війни. Натомість, смакуються „побідоносна німецька армія”, „благословення” дивізійників, а „вони ж бо масово знищували євреїв у Галичині”. Нові факти, документи про діяльність Шептицького часів війни малодоступні.

Наведу два характерні приклади. Досі маловідомим є документ, який засвідчує усвідомлення Митрополитом необхідності, як б сказала профілактики, упередження негідних вчинків, злочинів проти людяності в умовах перевернутого світу війни.

9 жовтня 1941 р. Митрополит звертається до „Всечесного духовенства” з посланням „Про злочин чоловіковбивства”, уривки з якого і власні пояснення парохи повинні були оприлюднювати з проповідальниці. Шептицький пише, що в умовах війни множаться страшні злочини, які руйнують християнську любов поміж людьми і є „крайнім упадком християнської культури народу”. Він вимагає від священиків усвідомлювати вірних, особливо молодь, що немає влади, яка могла б „наказувати чи одобрювати злочин чоловіковбивства”, „нехай усі християни розуміють, що хто має руки сплямовані людською неповинною кров’ю, той має на чолі п’ятно Каїна і є проклятим поміж своїми братами”.

Контекст послань Шептицького, як-от „Про милосердя”, „Не убий”, згаданого вже „Про злочин чоловіковбивства”, його особистих протестів та протестів греко-католицьких священиків, таємного рятування єврейських жінок, дітей, рабинів і багаторічного замовчування, однобокого (з позицій все-таки мракобіс, колаборант) тлумачення говорить сам за себе.

На жаль, документи, факти, свідчення-спогади врятованих все ще не доведені до широкого загалу в Україні, що й казати про переклади для західного, особливо ізраїльського читача. Провина наша, українська, очевидна, однак в Ізраїлі, наскільки мені відомо, книга-документ спогади старшого сина рабина Левіна не перекладена з англійської івритом.

— Доводиться чути твердження і щодо того, що Митрополит надто займався політикою. Проте, як відомо, він навпаки закликав духовенство не займатися політикою і сам подавав приклад. Яка Ваша думка з цього приводу?

— Коли йдеться про політику в сучасному розумінні багатьох, так званих політичних діячів, політологів, то вважаю неприпустимим ставити поряд навіть слова „Шептицький” і „політика”. Уже з місяць кожного ранку, коли вмикаю на кухні радіо, одна з FM-станцій розважає мене заставкою типу: нардепа, тобто політика, на підході до Верховної Ради запитують, куди йде. Відповідає: йду блокувати унітаз.

Якщо йдеться про політику як процес, в ході якого формується порозуміння осіб, угруповань з різними поглядами, спільна лінія поведінки, то Шептицький був політиком. Його політична діяльність – особлива. Вона пов’язана з ціннісним суспільним спрямуванням Церкви і людей, незважаючи на відмінності релігій, культур. Це політика священичого служіння примиренню людини з Богом, всесвітньому миру – Шалом. Це означає – служіння заради миру людини з собою, миру між народами, культурами. Політика Шептицького виходить з передумови нездатності політики без Бога надати людині основоположні зобов’язуючі ціннісні орієнтації: право на життя, гідність людини, цінності сім’ї, солідарності, справедливості, миру. Шептицький, як політик-священнослужитель, завжди виступав за тих, які загрожені, заблудші, які не мають голосу.

У роки війни вся політика підпорядковувалася силі, яка нищила життя, гідність, закон, родину. Майже щодня людина опинялася сам на сам з дилемою вибору: убити, вкрасти, зрадити чи зберегти душу, дану Богом, не переступити Божий Закон. Жодна з організацій, партій, угруповань ідеологій не була для слабкої людини опорою, окрім Церкви, священиків, які спромоглися у гуркоті, зойках щодня тихо молитися за вірних, нагадувати їм про Божі благословення й кару.

Чомусь мало говоримо про те, що саме Митрополит Шептицький у найважчі роки обох окупацій Галичини запровадив на Архиєпархіальних соборах обговорення-нагадування серед священиків, а отже — й серед вірних, сутності й змісту Божих Заповідей. Різними доступними, легальними засобами Митрополит взивав до сумління вірних, пригадував їм їхні християнські обов’язки, вселяв віру Божого заступництва.

— В одній зі статей („Роль Митрополита Шептицького в рятуванні галицьких євреїв у часи Голокосту”) Ви пишете про те, що „Андрея Шептицького і керовану ним Церкву „належно оцінили” владні структури як нацистського, так і більшовицького режимів. Заборони, обмеження, аж до виключення, впливу на паству, шалено-витончена дискредитація, паплюження імені, слова та діла митрополита — ось наслідки того”... Які приклади „витонченої дискредитації”, яка досі обманює багатьох, Ви могли б вказати?

— Велика брехня свідомо й цинічно створена про греко-католицьке духовенство й Шептицького. І парадокс сьогодення полягає в тому, що частина суспільства не хоче докопуватися до правди, доведеться ж бо відкинути звичні, прості, зрозумілі ідеологеми комуністичної ідеології. Інша частина банально не має доступу до нових фактів, а якщо й має, то не має часу зупинитись, задуматися, відділити брехню від правди.

Хрестоматійним стало звинувачення Шептицького, що він привітав „побідоносну німецьку армію”. Звідки, коли, чому з’явилося? З повоєнного часу, з памфлетів „палкого” Ярослава Галана „Апостол зради”, „З хрестом чи з ножем?”, „На службі у сатани”. Газетні, журнальні, книжкові публікації. Для чого? Режиму потрібно було зламати не лише збройний, а й духовний опір комуністичній ідеології, заволодіти умами й душами.

Далі більше — в 1965 р. мізки почали вправляти історикам. Хороше з формального боку історіографічне видання „Правда про унію”. Саме правда! Документи зі спецфондів, хочете перевірити, а зась. Солідний науково-довідковий апарат, а який підбір документів! Уся діяльність Митрополита у ХХ ст. зводиться до антирадянських виступів. Це нині можемо говорити, що там немає послань типу „Не убий!”, а довгі роки підростаюча молодь з істфаків не знала про це. Не знала також, що було „привітання”, прийняття радянської влади. Ну чого ж не опублікувати об’єктивно вигідний владі лист до деканів Львівської єпархії, датований жовтнем 1939 р.: „Програма нашої праці така. Будемо підкорятися владі, слухатися законів, оскільки вони не противні Божому законові, не будемо втручатися в політичні й світські справи, не будемо переставити працювати для Христової справи в нашому народі”. Так ні! Не пустимо в народ такий текст.

У більшості видань про Голокост особливо ізраїльських істориків гуляє документ, який має свідчити про злочинне ставлення до євреїв греко-католицького кліру. Чого варте найменування „Звернення Радехівського попа до Митрополита з проханням похоронити убиту німцями християнку і відповідь канцелярії Шептицького” (12.Х. 1942 р.).

Суть справи. У жовтні 1942 р., коли антиєврейські закони вже повністю були поширені, у Галичині, в селі Августівна Радехівського повіту, проживала 75-річна Текля Андрусишин, вихрещена єврейка, прихожанка пароха отця Петра Олійника. Отець, без сумніву, знав про заборони допомагати вихрещеним чи не вихрещеним євреям, смертну кару за переховання, обов’язкове виселення євреїв з сіл, але, обурений тим, що сталося, пише листа не до Митрополита, а до Митрополичої канцелярії з проханням нагальної допомоги.

Текст листа такий: „Поручик німецької поліції незнаного прізвища зі Львова застрелив на подвір’ї власного дому Теклю Андрусишин. Наказав синові вбитої негайно викопати на городі яму й закопати матір, заборонив дітям ховати її на цвинтарі. Через війта передав отцю, що забороняє її по-християнськи поховати”. Обурений священик пише, що його обов’язок поховати загиблу, але стероризовані сини й онуки бояться на це відважитись, він просить втрутитися Митрополичий Ординаріат, бо „ця подія викликала в селі велике обурення й огірчення”. Зрозуміло, що священик, селяни не зважають на єврейське походження Теклі. При перевірці виявляється, що відповідь канцелярії Митрополита відсутня. Натомість, є лист Костя Паньківського, очільника Львівського відділення Допомогового комітету, де повідомлялося, що прохання Митрополичого Ординаріату від 27.10.1942 р. не може бути виконано, бо комітет, на жаль, займається справами лише українців, а „згідно з розпорядженням генерал-губернаторства від 27.4.1940 р. Текля Андрусишин расово є жидівка”.

Першою реакцією одного зарубіжного історика Голокосту було: „Не может быть!”. Другою, коли вчитався в тексти: „Какое подлое, утонченное вранье”.

Ще один приклад. Хронологічно остання книжка ярого викривача „злочинної діяльності Шептицького” В.Беляєва „Я звинувачую!” вийшла у 1980 р. Автор в цілому правдиво подає факти біографії Д.Кахане. Так, в роки окупації його й сина іншого рабина Курта Левіна врятував Митрополит Шептицький. Рабин Д.Кахане згодом був головним рабином військово-повітряних сил Ізраїлю, пізніше — головним рабином Аргентини.

Отже, В.Беляєву були доступні дані, якими володіла єдина організація в СРСР КДБ. Але який коментар! Шептицький рятував рабина, бо хотів застрахувати себе на випадок зміни політичної ситуації, йому, бач, було відомо, „який процент сенаторів єврейської національності засідає у конгресі США і скільки серед них сіоністів”. І от врятований рабин зможе засвідчити, який був добрий „князь Церкви” і допоможе „забути, скільки його братів було знищено з благословення митрополита головорізами ОУН”. Дістається і самому Д.Кахане, який, до речі, жодним словом, не кажу вже листом, не підтримав знаних йому рятівників-священиків, зокрема секретаря Митрополита отця Володимира Грицая, який відсидів 6 років, а на „волі” був під пильним наглядом.

В.Беляєв представляє Кахане, як друга „колишніх гестапівців українських націоналістів у Аргентині, як творця міфу про Шептицького – рятівника євреїв”.

Книжку Бєляєва й інші подібні можна й сьогодні купити в букіністичних книгарнях, прочитати в бібліотеках.

— Є і твердження, що рятування євреїв полягало у бажанні лише „вихрестити” їх...

— Так, я зустрічала розлогі міркування про неприпустимість хрещення для єврейських дітей, оскільки це означало, що нація втрачає своїх. Численні факти, зокрема листи євреїв до Митрополичого Ординаріяту 1941-42 рр. свідчать: вони, бувало, самі просили про хрещення. Маленьких дітей, яких переховували в монастирях, хрестили, одягали хрестики, вчили молитов. При перевірках це була вагома, часто вирішальна запорука, що їх не викриють. Однак старших, як-от Курта Левіна і його молодшого брата Натана та інших дітей-підлітків, наприклад, Лілі Польман не вихрестили.

У післявоєнні роки Митрополита звинувачують перш за все у колаборації, зв’язках з ОУН, звісно, факти рятування дітей, хрещення замовчувалися або подавалися, як насадження мракобісся.

Мене вразив один текст. Це спогади Г.Саннікова, колишнього офіцера КДБ, який працював у так званому церковному відділі КДБ м. Львова. Книжка вийшла у Москві у 2002 р. накладом 5 тис. примірників під назвою — „Большая охота. Разгром вооруженного подполья в западной Украине”. Автор пише, що у службових документах Шептицький був представлений як колишній граф, фашист у рясі, німецький посібник, гітлерівський холуй, сифілітик, який двічі виїздив до Німеччини, домагаючись аудієнції у фюрера.

Г.Санніков наголошує, що лише через багато років (бідака!) дізнався, що Шептицький врятував сотні людей. І як приклад наводить рабина Д.Кахане. але як! Д.Кахане – хлопчик, який тікає з гетто, щоб дістатися до собору Святого Юра, бо так його навчив рабин.

Безперечно читача вражатимуть „подробиці”. Сам Митрополит годує дитину, сам вкладає її спати, на питання дитини, „за що ці муки народу моєму”, відповідає словами Євангелія: „І кров Його буде на дітях ваших!”.

Здавалося б навіщо в 2002 р. так підло брехати.

Мабуть, були причини. Розрахунок на непоінформованого, особливо молодого читача.

На одній з лекцій про Голокост я розповідала студентам правдиву історію Кахане. До речі його спогади „Щоденник львівського гетто” перекладені українською і видані накладом 1 тис. прим. Студент-киянин звинуватив мене у неточності, посилаючись на „авторитетне видання” — книжку Саннікова. Міркування молодої людини вразили: „Д. Кахане підліток, якого на прохання рабина дійсно врятував Шептицький. Хіба ж можливо було у домі Митрополита переховувати рабина? Дитину ж охрестили, а рабин, мабуть, волів би краще вмерти, ніж хреститися”.

Що тут скажеш. Політтехнологія історичного зомбування у дії.

— Ви присвятили багато часу та зусиль вивченню постаті Митрополита та його діяльності. Якими цікавими фактами та роздумами Ви б хотіли поділитись з нашими читачами на під кінець розмови?

— У квітні 1942 р. Митрополит Андрей Шептицький звернувся до священиків з посланням з приводу травневих Богослужінь, присвячених Богородиці, яке було опубліковане у „Львівських Архієпархіяльних відомостях”, а також поширювалося у списках.

Яке глибоке знання, прикованого до інвалідного візка духовного й матеріального існування галичан, серед них — і своїх вірних! Страждання, спричинені війною, неурожаєм 1941 р., осінні повені, епідемія плямистого тифу і найстрашніше – злочини, які добровільно чинили „наші люди”. Усвідомлення цих злочинів – безмірний тягар для Шептицького і священиків. Хто може й повинен зупинити вірних, „давати потіху й силу, піддержувати їх, як і знайти відповідні слова. Молитва, молитва за навернення до Бога, покаяння людей безбожних, що своїми злочинами не бояться здержувати від народу Боже благословення і стягають на нього чим раз більші і тяжчі Божі кари”.

Молитва, волання до Матері Марії — єдина надія, єдиний вихід „здержувати від нас Божий гнів й випросити для нужденних грішників і для тих, чиї руки в крові”, милосердя і ласки навернення, покаяння.

Душпастирям і проповідникам Мати Милосердя може дати, за висловом Шептицького, такі „огненні слова”, щоб „праведних і побожних людей запалити огнем Божої любові, а грішників перейняти страхом перед Божим судом”.

У розпалі воєнного страшного лихоліття в уми й вуста священиків Митрополит вкладає „огненні слова”, образ Діви Марії, яка сповняла Божу волю стати матір’ю всіх „поганих і безбожних, тих, що Христа наново розпинатимуть і топтатимуть святокрадським Причастієм”. Вона любила, любила їх, хоч безмірно гіркою була для неї жертовна чаша „пониження її материнства Бога”.

У сум’ятті ідеології, гонитви за примарами нагальних потреб, постатеїстичному (а може, й ні?) світі ми й досі не збагнули, не оцінили жертви Митрополита, вихованих ним за 44 роки священиків.

Чи не тому, що говоримо лише про права, права людини, дитини, нації, а забуваємо про обов’язки? Ми все ще не усвідомили обов’язок покаяння перед Богом, Митрополитом, священством за гріхи наших предків і нас грішних.

— Щиро дякую за розмову та за Вашу працю.

Розмовляла Тетяна ЛУЦИК,
28 жовтня 2009 року