Головна » Файли » Митрополит Андрей » Статті в інтернеті

Митрополит Андрей Шептицький та Польща
12.03.2010, 19:18

Станіслав Стемпень
"Поступ", № 44 (1353), 24 лютого 2004 року
http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/jubilee/publication/3/


Постать Митрополита Андрея Шептицького - одна з найвеличніших в історії ХХ століття. Проте, ще за життя він зазнавав лихослів'я з боку багатьох людей неперебірливих у політичних засобах. Вони не зуміли зрозуміти позиції Митрополита, заснованої на Євангелії й на пастирському обов'язку, якому він цілковито прагнув підпорядкуватися. Нині багато діячів та політичних організацій хотіли б у особі Митрополита Шептицького вбачати провідника нації, забуваючи, що він був покликаний передусім до значно ширшої духовної та моральної місії. Як слушно висловився Станіслав Стемпень, як пастир українського народу, символічно пошлюблений із ним єпископським перснем, він ніколи не залишався байдужим до національних прагнень українців, і завше пов'язував їх із відданістю вірі та християнській моральності. Митрополит рішуче засуджував ті суспільні течії, котрі прямували у керунку тоталітарних, а тому й антихристиянських ідеологій, байдуже хто їх сповідував.

На особу і позицію архієпископа Андрея Шептицького безумовно значний вплив мало його родинне оточення й виховання. Доволі сполонізована, незважаючи на українське коріння, родина батька, пов'язана, окрім того, численними кревними зв‘язками із польськими родами, була фактично мішаною родиною. Польська родина матері, Софії з Фредрів, із якою сина Романа, майбутнього митрополита Андрея, пов'язував особливо міцний чуттєвий зв'язок, дідусь Александр Фредро, котрий належав до чільних постатей польської літератури, причинилися до того, що майбутній достойник Греко-Католицької Церкви виростав і психологічно формувався у колі польської культури, у домі, де особливо ретельно плекали польську патріотичну традицію. Немає нічого дивного в тому, що в роки студій молодий Шептицький намагався знайти власне місце у польських суспільних і церковних організаціях. Важко також дивуватися тому, що, коли двадцятикількарічний юнак повідомив батькам про бажання присвятитися духовному станові у східному обряді, це наштовхнулося на брак розуміння, спершу навіть на рішучу відмову. Лише мати намагалася зрозуміти його, і саме вона вирішальною мірою причинилася до прийняття родиною зміни обряду синами, спершу Романом, а пізніше Казимиром.

Водночас він прагнув бути добрим пастирем і духовним провідником українського народу. Дуже характерною під цим оглядом є його відповідь на запитання кузини, черниці Кристи (Софії Шембек) – чи вважає він себе поляком, а чи русином [українцем – прим. перекл.]? Андрей Шептицький відповів так: "Я люблю Польщу, польську літературу, але мова народу, поміж якого я виріс, стала моєю мовою, пісня його стала моєю піснею. Я, як св. Павло, котрий був гебреєм як гебрей, а греком як грек – для усіх він став своїм, аби всіх урятувати”.

Публічно подібну позицію він висловив у "Пастирському посланні до поляків греко-католицького обряду”, оголошеному у 1904 році. Він писав тоді: "[...] віддавна я прагнув відгукнутися до Вас особливим пастирським посланням, написаним польською мовою, аби в такий спосіб дати доказ турботи й уболівання про Ваше спасіння. Поглинаючі керівні обов'язки досі не дозволяли мені виконати цю постанову. Однак довше я не можу мовчати: занадто мене мучить та думка, що є між тими, над ким я зобов‘язаний чувати, такі вірні, котрі могли б уважати себе покинутими власним духовним проводом, коли б їхній єпископ ніколи не промовив до них їхньою власною мовою”. Далі у своєму "Посланні” Шептицький з усією рішучістю стверджував: "[...] я хочу, аби Ви знали, що я шаную Ваші переконання, що я далекий від нав'язування Вам руського [українського – прим. перекл.] патріотизму. Мене можуть підозрювати в цьому лише ті, хто не знає, чим є пастирство, чим є влада єпископа. Тому тільки про то дбаю, аби життя Ваше було християнським, аби були Ви Христовими у повному сенсі цього слова. Ви такі ж дорогі моєму серцю, як усі віруючі, турботу про яких поручив мені Бог – усіх охоплюю я однаковою любов‘ю. І ця любов наказує мені шанувати Ваші переконання і Ваші права”.

Історія не дала митрополитові змоги допровадити до тривалого польсько-українського порозуміння, хоча від цієї місії він не усунувся до кінця життя. Через це він зазнавав різких атак, як з польського, так і з українського боку, зі сторони тих сил, котрі не завше у своїй політичній діяльності прагнули засновуватися на євангельських засадах, чи не вбачали потреби у взаємних поступках. Иноді це призводило до настільки загрозливих ситуацій, що виникали побоювання у цілковитій втраті митрополитом його суспільного авторитету. Найсильніше українські політики нападалися на Шептицького після того, як він у вкрай гострій формі висловив публічний осуд убивства намісника Галичини Андрія графа Потоцького українським студентом Мирославом Січинським у 1908 році. Саме тоді чільний діяч Української Радикальної Партії, посол до віденського парламенту Кирило Трильовський напустився на митрополита і на парламентському форумі, і у виданій ним за власний кошт у Коломиї брошурі п.н. "Потоцький, Січинський, Шептицький”, де він закинув митрополитові, що той не лише сам наважився засудити вчинок Січинського, але й схилив до цього инших греко-католицьких єпископів – станіславівського і перемиського. Шептицький для Трильовського – тільки польський шляхтич, котрий підступно зіп'явся на трон українського владики, аби, як Конрад Валенрод, розсадити український народ ізсередини. Він зробив це тому, що слідував єзуїтським методам і був класово пов‘язаний із подібними до Потоцьких.

Ці нападки митрополит пережив дуже боляче, адже вони свідчили не лише про неґативне ставлення до нього частини української громадськости, але насамперед про відсутність поваги до Божих Заповідей, особливо до 5 Заповіді: "Не убий!”. Наскільки великою він був особистістю, свідчить той факт, що, незважаючи на несправедливу до нього опінію, він і далі прагнутиме до польсько-українського порозуміння. Лише 26 січня 1914 року на спільному засіданні президій посольських фракцій було усталено умови польсько-української угоди. До цього допровадив виступ Шептицького, виголошений спершу по-українськи, а далі польською мовою, де обґрунтовувалася конечність порозуміння обидвох народів і окреслювалися умови цього порозуміння. Однак це сталося надто пізно. Тут варто погодитися з українським еміґраційним істориком, котрий у виданій 1987 року в Римі праці "Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини” написав: "Коли б не помилкова політика Потоцького (підтримка русофілів) і фатальний постріл Січинського, коли б не антиукраїнське шаленство ендеції та загадкові вчинки римокатолицької єрархії, коли б не це усе, то Бобжинський за допомогою митрополита Шептицького не допустив би взаємного кровопролиття” (с. 125). Стоячи рішуче на позиції пошанування права української нації на власну державність, Шептицький дуже болісно переживав вибух польсько-української війни. Адже вона діткнула не лише близькі йому народи, але й спричинила особисту драму в його родині. Рідний брат Станіслав став однією з чільних постатей новонародженої Польської держави.

Митрополит Шептицький боляче пережив пацифікацію 1930 року, бо застосована польською владою засада колективної відповідальности зміцнювала в української громадськости неприйняття [Польської – прим. перекл.] держави і посилювала й без того численні терористичні акти з боку Організації Українських Націоналістів. Незважаючи на тяжку хворобу ніг, він вчинив чергову спробу польсько-українського порозуміння. Після зустрічі із львівським воєводою у вересні 1930 року, Шептицький поїхав до Варшави, де провів переговори із віце-прем'єром Юзефом Беком, міністром внутрішніх справ Феліціаном Славой-Складковським та найближчими співробітниками маршала Юзефа Пілсудського. Проведені там розмови зміцнили його переконаність у тому, що, незважаючи на брак справедливої державної політики стосовно українців, він мусить діяльно виступити супроти актів терору, чинених ОУН. Шептицький чудово розумів, що коли обидві сторони будуть посилювати взаємне фізичне поборювання, то провалля, яке розділяє обидва народи, глибшатиме, а порозуміння стане неможливим. Тому також митрополит наважився на достоту героїчний крок, який загрожував йому ізоляцією від громадськости, що нею він був покликаний духовно керувати. Усвідомлюючи, наскільки значними є впливи ОУН, він виступив у 1932 році із відомим посланням до української молоді, де з усією рішучістю застеріг націоналістів, пишучи: "У жертовності Вашій Ви часом заходите настільки далеко, що готові покласти на її олтар не лише себе, але й чуже добро та загальнонаціональні вартості. [...] Мало у Вас того, що старші покоління називають толерантністю. Чи ж ми помилялися, міркуючи, що поза атмосферою вільної, свобідної, непримушеної власної волі немає для людей ані добра, ані щастя, ані майбутнього; або коли ми міркували, що це доказ слабкости людини, коли вона не може инших переконати і повинна їх примушувати?” І на закінчення він питав: "Чи можуть ті гасла, які відбирають свободу, принести волю?”

У переддень німецької аґресії на Польщу Шептицький започаткував акцію, метою якої було не допустити до антидержавних виступів. 1 вересня 1939 року він видав пастирське послання "До духовенства”, яким зобов'язав клір рішуче впливати на віруючих, аби вони не піддавалися на німецькі провокації. Він рекомендував, аби особливу увагу було звернуто на молодь. "Не дайте, – писав він, – схилити себе до жодних актів спротиву чи непослуху владі, зберігайте рівновагу і спокій, єдність та злагоду, у всьому керуйтеся розумом, покріпленим вірою. Заповіді Божі нехай будуть дороговказом Вашого діяння і Вашого шляху”. Щоправда, не повсюди цей заклик потрапив на добрий ґрунт, тим не менше, Шептицький до певної міри причинився до зірвання галасливо розрекламованого гітлерівською пропаґандою антипольського повстання української громади.

Незважаючи на похилий вік і проґресуючі хвороби Шептицький намагався запобігти польсько-українським сутичкам. Під час радянської окупації дворазово у 1940 році митрополит прийняв делегата ЗВЗ [польського підпільного Союзу Збройної Боротьби (ZWZ).– Прим. перекл.] Владиславу Піховську. З інформацій, які вдалося здобути відомому польському історикові Ришардові Тожецькому, випливає, що митрополит Андрей міркував над тим, як уникнути взаємної ворожнечі українців і поляків. Найвиразніше позиція митрополита у справі польсько-українських стосунків окреслюється на підставі аналізу його пастирських послань із періоду війни та окупації. Вони містять недвозначний осуд ненависти, шовінізму та братовбивчих сутичок. Лист ординаріату за березень 1942 року містить попередження про відлучення за участь у злочинах. Найпромовистішим є лист за листопад того ж року, названий "Не убий!”, в якому владика підкреслював, що немає жодної різниці поміж убивством з метою грабунку та убивством з політичних мотивів.

Шептицький також інформував про жорстокості війни та злочинні методи німецького аґресора Апостольську Столицю. У відповідному листі до папи Пія XII, висланому восени 1942 року, він повідомляв про масове винищення гебреїв та тисяч инших неповинних людей. Відсутні будь-які докази того, що Шептицький підтримав створення української дивізії СС "Галичина”. Відомо лише, що він висловив згоду на функціонування у цьому підрозділі військових капеланів. У цьому немає нічого, що б суперечило неуникності надання Церквою душпастирських послуг, яких вона не може позбавити тих осіб, котрі зважилися на подібну службу, а є тільки занепокоєння цим фактом; власне турбота про вкрай загрожене духовне життя вояків змусила митрополита прийняти подібне рішення. Не завжди також він знаходив послух серед української громади. Незважаючи на те, що митрополит втішався значним суспільним авторитетом, у політиці його не вважали провідною фіґурою. Скільки б разів Шептицький не брав слова у політичних справах, він одразу ж наражався на атаки чи легковаження висловлюваних пересторог тими суспільними колами, котрі прагнули до застосування радикальних методів у розв'язанні політичних і національних проблем.

Дуже складно у такій короткій статті вказати усі аспекти ставлення митрополита Андрея Шептицького до Польщі й поляків, тим не менше видається, що представлений тут матеріал дає підстави поставити під сумнів існуючі донедавна судження на цю тему. По-перше, неправда, що Шептицький вороже ставився до західних побратимів. Адже він рішуче прагнув до порозуміння обидвох близьких йому народів і глибоко вболівав, що такого порозуміння не сталося. Безумовно, він не завше міг публічно висловити свою позицію у згаданому питанні.

По-друге, польська громадськість так само не завжди і не абсолютно критично оцінювала діяльність митрополита. Він мав ворогів, але були й приятелі, ладні публічно його захищати. Було також чимало польських політиків, котрі зуміли і захотіли зрозуміти його вчинки, а передусім політичні обставини, за яких митрополитові довелося провадити його душпастирську й громадську діяльність.

Переклав Андріс Вішняускас

Категорія: Статті в інтернеті | Додав: o_andriy
Переглядів: 447 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Для дітей про Прилбичі
Про Митрополита Андрея
НАШІ БАНКІВСЬКІ РЕКВІЗИТИ
РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА УГКЦ
С. ПРИЛБИЧІ

КОД ЄДРПОУ 25229264;
ПАТ “КРЕДОБАНК”, МФО 325365,
р/р 2600301547361

+38 067 98-99-370 +38 093 21-24-035 ugcc.prylbychi@gmail.com
МИ НА КАРТІ